Коли тягар держави був для інтелігентської юрби затяжкий, заосоружний, то не могла вона бути прихильницею й суверенності. Ця остання ідея була для неї святочною фразою. Вона висувала цей ідеал дуже рідко й то під натиском подій, не роблячи цього навіть тоді, коли в порох розсипалася російська суверенність, остракізмові віддаючи проповідники суверенності, які цю ідею в «невідповідний час». Так робила ця інтелігенція між іншим з тими, що голосили ідею сепаратизму українського перед 1914 p., і з тими, що голосили її тоді, коли запанував більшовизм. Бо в їх очах «суверенність держави» – це поняття поплутане й собі протирічне… воно належить вже до історії» (Дністрянський, Бочковський). А «державницька стихія це був елемент скорше негативний в житті народу, не творчий і позитивний», державницький чинник лише «гнітить суспільний елемент своєю регламентацією». З тої причини, не маючи ідеалу суверенності, та інтелігенція часто уймала свої бажання у форму причіпки до чужого ідеалу, до ідеалу чужої зверхності: слов’янофільство кирило-методіївців, москвофільство Драгоманова, федерація в «свобідній ліберальній Росії», «союз трьох Русей», совєтська «федерація» сторонників більшовизму і тому подібне. До таких ідеалів звелася у цій інтелігенції ясна колись концепція своєї власної отчизни козацької старшини.
Неясність їх державницької концепції йшла в парі з неясністю, з гібридністю і їх соціальної концепції. Вони не раз хиталися між ідеєю приватної власності та ідеєю колективізму, між ідеєю релігійною і безбожництвом, між ідеєю рідної культури та ідеєю культури українською формою, російською (більшовицькою) – змістом. «Українські мисленники завше стреміли займати позиції примирливі, віддати справедливу оцінку навіть протилежним думкам і ворожим течіям» (Юркевич). Така була суть філософії представників нашої інтелігентської юрби.
Негативно