і йти за нею. Тому не знали вони ідеї чистки провідної касти, вичищення її від негідних елементів, які, не маючи високих прикмет провідної касти, розкладали її з середини і тим вели суспільність до упадку. Демократичний провідник мусив відрізнятися «надзвичайною, жіночою м’якістю, надзвичайною лагідністю та толерантністю супроти кожної людини», він повинен був навіть до члена своєї касти хоч би й шкідника – «ставитися людяно», і «старатися знайти причини та обставини, які зм’ягчували б вину та давали б змогу пробачити». «Найхарактернішою рисою українського (народолюбного) духового провідника є скромність», він повинен мати «відчуття залежності» від своєї групи. Спеціальних здібностей – мудрості, відваги, шляхетності – демократія від свого проводу не вимагала. В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто «формальними авторитетами», цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які давали б їм право стояти над народом, але «вже з причини, що вони займають якесь становище» – їх треба було шанувати та йти їм назустріч. Хоч би це й були які «ще не мали змоги придбати собі відповідного великого авторитету своїми особистими заслугами», цебто були попросту нездари або недотепи. А в моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтелігенція ця знала лише засаду патологічного об’єднання: «забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки» і об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хоч би деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил – на службі ворожих сил. Внаслідок того деякі народницькі партійники величали як «імпозантну постать» провідника з «чулою натурою» і «швидким розумом», навіть таких провідників нашого плебсу, які в вирішальну хвилю історії «кидали громи на тих, хто боронив Україну від більшовицької навали», «запобігали ласки в більшовиків» (про Грушевського в «Самостійній думці»). Такий погляд і така система відчиняли настіж двері в інтелігентську еліту недотепним і просто темним силам. Без амбіції панування і провідництва, хитливі, трусливі і зрадливі, не підлягаючі закону випробування й селекції, подібні провідники або падали жертвами обману спритної чужої сили, або ставали попихачами більшовизму, як Грушевський, Винниченко, Ю. Коцюбинський, А. Крушельницький, Ніковський, Тичина, Лозинський тощо.
Неясна й хитлива була відповідь цієї групи і на друге питання, на питання мети, до якої вона йшла. Заперечуючи потребу існування правлячої верстви як окремої касти, інтелігенція та заперечувала також і потребу окремої формуючої суспільність ідеї або думки, виробленої і принесеної масі народу цією кастою. Іншими словами, заперечуючи потребу існування такої касти, вона не розуміла й її функції. Вести, вказувати народові шлях, давати йому дороговкази, – це було на їх думку просто насильством над народом. Це значило, на їх думку, «муштрувати народ на свою
