Культурология. Дмитро Донцов

вже як «ум і душа народу». Коли в 1809 p. українське дворянство було зрівняне в правах з російським дворянством, «тоді, – писав А. Чепа до В. Полетики, – малороси почали вступати в російську службу, почали говорити, танцювати й співати по-російськи». В цій добі, як читаємо в «Історії Русів», всі багатства й людність краю ця верства «на свою привату употребляла», а слобідське дворянство «всі свої наново здобуті права спрямувало на скріплення своїх особистих благ», як оті всі Ломиковські, Полетики, Каразини, Ковалінські, що їх у своїх комедіях випровадив Г. Квітка під іменами Ненаситових і Староплутових. Тепер за тим самим віршем Рудиковського «кругом боронить їх москаль, на що ж їм мідь, залізо, сталь?» Це все стало безпотрібне панам Халявським, і коли їх предки шаблею боролися з Москвою за старі вольності і в цій боротьбі голови клали в полі або в твердині Петропавлівській, як Полуботок, то вони, ці Халявські коли й просили царів «о наших нуждах», то не йшли вже дальше просьб про «свободу винокуріння». Ідеалом цих Манілових стало «жити, щоб їсти», не «їсти, щоб жити».

      Панство козацьке поволі розгубило всі духові прикмети правлячої верстви, сказати б новочасним жаргоном, здемократизувалося, схлопіло. Воно стратило заінтересування до вищих національних справ (його інтересувала не слава, а страва), присвятившися приваті, стратило войовничий дух і віддалося заняттям, не властивим провідній верстві.

      Не йде мені про дешеве моралізаторство, лише про що інше: про вічні закони злету й упадку провідних каст. А серед причин цього упадку, одно з перших місць займає занехаяння вищих властивих тій касті інтересів (політичних, релігійних, воєнних) і заміна їх інтересами найнижчими – звичайних споживачів або галапасів. Не йде тут про їжу в буквальному сенсі, але в сенсі занедбання всіх високих стремлінь розуму й серця і їх прикмет: відваги, гордості, бажання панувати, любові слави, про відання себе на поталу низьким інстинктом матеріалізму, особистого блага й насолоди. За такий упадок правлячої касти розплата історії приходить дуже скоро. Цю саму мудрість мав на увазі «Еклезіаст», коли писав: «Щастя тобі, земле, як твої царі шляхетного роду, а князі твої сідають їсти певного часу, щоб підкріпитися, а не переїстися», і – «горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку». Платон розрізняє три частини людської душі: розум (нус), що міститься в голові, де беруть початок наші власновільні рухи й наше знання, дальше – відвага, завзяття (тімос), що міститься в грудях, в серці, де беруть початок наші високі почування, нарешті, наші найнижчі жадоби, апетит, пориви до відживлення і розмноження (епіметікон), які містяться в кишках. Кожній з тих здібностей душі відповідають різні приємності й бажання: першій – стремління до правди, знання, другій – до виявлення енергії, відваги, шляхетного гніву, обурення, любові, слави, гордості, амбіції панування, нарешті, третій – смислові насолоди й захланність. Кожна з головних каст, на які ділить Платон суспільство, має переважно розвинену відповідну