Наша стара мудрість знала твердо: «аще бо князі праведні, то многа отдаються согрішенія, аще бо злі і лукаві бивають, то большеє зло наводить Бог на землю, понеже то глава єсть землі». А в «Книзі царів» стоїть, що через гріхи царя Йоахиза «возгорів гнів Господень на Ізраеля», на увесь народ і віддав його на поталу царю Сирійському.
За чиї властиво гріхи? Чи всього народу? Ні, перш за все його провідної касти. Знову, як це стоїть у тій самій Святій Книзі, що була підставою мудрості предків наших: коли «князі стають переступниками і спільниками злодіїв на шляху, ласі і користі шукають», тоді кара спадає й на народ їх. Ісая каже: «провідники цього народу поведуть його блудом, а ті, що даються їм вести, погинуть», бо така Вічна Справедливість, такий «Бог сили і слави», така історична Немезида, яка «пересуває границі народів, розхитує скарби їх та скидає з престолів» і «робить землю спустошену». Або як стоїть у Величка: «Беззаконіє і злодіяніє преврати сильних, при сильних, же і славних – немощні й безславні, при кріпких і багатих – убогі і безпомічні, при винних і невинні рівно приняли пляґу і гніву Божого іспили чашу». Хоч би й були невинні! «Обично бо єсть сирому при сухом горіти». За моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації. Бо Бог «люті зла не діє без вини нікому». Де провідна каста забуває «коритися богам», там перестає їй «коритися світ», там стає вона в службі фальшивим богам нікчемна, труслива і дурна, а суспільність не зціплена зсередини міцними нитками морального закону, тратить опірну силу і стає легкою здобиччю демагогів і наїзників, пасивним страждальником, над яким не зглянеться Справедливість.
Від абстрактного перейду до конкретного: за які саме гріхи каралися наші провідні верстви козацька та демо-соціалістична початків нинішнього віку?
Розділ ІІ
Упадок козацького панства в XVІІІ – XІX віці
Були на світі козаки
Колись, а що вони тепер?
Злиденні, стали мужики,
Ввесь дух козацький в них завмер.
Де пан швець – Січі кінець.
Наша історія знає менше перерв, ніж загально прийнято думати. На слушну думку Максимовича, татарська неволя тривала лише 80 літ, від 1240 до 1320, коли бере початок доба литовсько-руської держави, де наш елемент панував не лише культурно, релігійно й мовно, але й політично й військово. Саме князівство київське, хоч і в васальній залежності від Литви, існувало аж до 1471 p., року смерті останнього київського князя Симеона Олельковича. Панування Польщі тривало (на Лівобережжі) властиво лише теж 80 літ, від Люблінської унії 1569 р. до Хмельницького 1648 р. Литовсько-руська знать служила зв’язком між князівською добою й новою козацькою. Повстання князя М. Глинського було в 1509 p., a перший козацький похід вже 1516 р. – похід Ляндскоронського, потім Остапа Дашкевича,