Від такого шаленого удару жовнір звалився в траву і зопалу побіг до річки, тримаючи відсічену правицю лівою рукою. Побачивши поранення свого товариша, поляки охолонули і, ставши спинами один побіля одного, почали кричати:
– Добже, добже, хлопчаки, ми ніц герцювати!
Козаки миттю оточили їх і запитливо поглядали на Павла Гаркушу, а той дивився то на поляків, то на поранених товаришів та забитого земляка, який, розкинувши руки, лежав закривавлений у траві і невидющими розплющеними очима дивився в небо.
– Кидай зброю! – наказав Павло, а коли поляки стали неохоче відкидати від себе шаблі, додав: – Ану, хлопці, заберіть це добро!
Козаки спішились і хутко прибрали зброю із землі.
– По двоє виходьте з кола! – закричав Гаркуша і наказав козакам, щоб в’язали полонених по двоє з вивернутими назад руками.
Усе було швиденько зроблено, бо ж козаки добре вміли зав’язувати зашморги. Четверо хлопців мали пильнувати галявину зі зброєю напоготові на той випадок, коли до жовнірів з’явиться раптова допомога за звісткою їхнього товариша, якому вдалося втекти. Андрій з Іваном кинулися до пораненого вусатого жовніра і, порвавши його сорочку на стрічки, перемотали відрубану руку, що ледве трималася на шкірі. Андрій із жалем дивився на вусатого супротивника, а Іван швиденько підвісив руку через шию стрічкою. Вусань приліг до землі без тями. Інших поранених жовнірів не чіпали, лише перев’язали їхніми ж порваними сорочками.
– Вбивати не будемо!.. Вони самі кинули шаблі. Хай живуть! – підвів риску Павло після захоронення земляка і, стрибнувши на коня, поскакав до броду.
За ним помчали й уцілілі хлопці, які після втрати свого односельця та доброго товариша їхали мовчки. Вирішили зупинитись подалі від місця події і вже у темряві, надибавши якийсь байрак, стриножили коней і розмістилися на ночівлю. Обійшлися без вечірнього куховарства, кожен дістав з торбинки домашні заготівки, ними й задовольнили голод.
Рано-вранці Павло Гаркуша розбудив своїх козаків і, хутко зібравшись, усі поспішили до Дніпра, щоб якомога раніше знайти спосіб переправи на інший бік. По дорозі стали траплятися шелюги, і важко було навіть на коні об’їхати величезні кущі.
– Шукайте схованку, а ми з Андрієм поїдемо вперед – шукати перевізника до протилежного берега, тут Дніпро не дуже широкий, – сказав Павло, і хлопці, спішившись, стали лаштуватись до схову.
Андрій оглянув свою зброю, і вони з Павлом неспішно поїхали у бік річки. Рухатися було дедалі гірше, і, щоб знайти дорогу назад, Гаркуша часто зупинявся і ставив мітки латочками, які помітно біліли по їхньому шляху. Під копитами коней почався грузький пісок, і вершники зрозуміли, що десь недалеко вже й річка, яку, що б там не було, треба чимскоріше перейти. Павло, залишивши Андрія вартувати коней, пішов до берега шукати когось живого або якогось