– І що сталося, коли ви повернулися додому?
– Вже пізно.
– Але ж…
– Завтра.
Кончіс знову засвітив лампу. Підкрутивши ґнота, випростувався й задивився на мене.
– Чи не соромно вам гостювати у зрадника батьківщини?
– Як гадаю, ви не зрадили людства.
Ми підійшли під вікна його спальні.
– Людство – це дрібниці. Аби тільки не зрадити самого себе.
– Мабуть, можна було б ствердити, що й Гітлер себе не зрадив.
Кончіс обернувся до мене.
– Маєте рацію. Він – ні. Зате мільйони німців – так. Ось у чому трагедія. Не в тому, що одна людина посміла коїти лихо, а в тому, що мільйони громадян не наважилися стати поборниками добра.
Провівши мене до моєї спальні, він і там засвітив лампу.
– На добраніч, Ніколасе.
– На добраніч. І…
Але Кончіс звів руку на знак замовкнути й не тратити слів на подяки. І вийшов.
Повернувшись із ванної, я глянув на годинник. За чверть перша. Я роздягнувся, згасив лампу й трохи постояв біля відчиненого вікна. У нерухомому повітрі стояв прикрий душок каналізаційних стоків. Улігшись, я думав про Кончіса.
Тобто губився в думках, бо ж кожну нитку моїх розмірковувань обривав парадокс. Тепер Кончіс справляв враження людянішого, ніж було раніш, піддатливішого властивим звичайній людині слабкостям, та це враження псував брак щирости в його оповіді. Відвертість із розрахунку дуже відрізняється від простосердої відвертости. Додаткового, фатального виміру набувала Кончісова безсторонність, яка годилася б скоріше романістові у ставленні до персонажа, ніж старому, дуже зміненому плином часу чоловікові, що описує себе самого замолоду. Всупереч задуму, оповідь набагато більшою мірою біографічна, ніж автобіографічна, це набагато більшою мірою прихована нотація, ніж чистосерда сповідь. Не такий я вже самовпевнений, щоб не побачити, що можу з неї чогось навчитися. Але звідки Кончіс це виснував, так мало знаючи про мене? Яке йому до цього діло?
А ще ці кроки, плутанина нібито не пов’язаних між собою образів і подій, фото на шафці з курйозами, погляди скоса, Алісон, дівчинка на ймення Лілі з осяяною промінням головою…
Я вже засинав.
І тоді почалося – дуже злегка й стиха, як у маренні, невловимо й неясно. Спершу я подумав, що це звуки патефона в Кончісовій спальні. Я сів, притисся вухом до стіни й прислухався. Зіскочив з ліжка й кинувся до вікна. Звук надходив знадвору, з півночі, з пагорбів, що за милю-дві звідси. Не видно ні одного вогника, виразно чути тільки цвіркунів у саду. І такий тихий, що межує з примарним, гул чоловічих голосів, спів величезного хору. «Рибалки? – подумав я. – Але що їм робити на пагорбах? Пастухи? Але ж вони ходять поодинці».
Спів зазвучав гучніше й виразніше – ніби під подувом вітру, а проте стояло безвітря. І стишився. На коротку, випалу з реальности мить у пісні причулося щось знайоме. Та ні,