Тим часом він знову взявся ткати павутину, а я знову був ладен полетіти й зав’язнути в ній.
Розділ 20
– Ми вичікували шість годин, до вечора. Німці майже не обстрілювали нас. Видно, їх приголомшив артилерійський обстріл. Природно було б тут же на них і напасти. Але щоб прийняти природне рішення, треба бути геніальним полководцем на зразок Наполеона.
Близько третьої години до нас із флангу долучилися гурки – непальський полк. Бойове завдання полягало в тому, щоб узяти гряду Обер. Ми мали йти в першій лінії. О пів на четверту ми причепили багнети до карабінів. Як завжди, я супроводив капітана Монтаґю. Гадаю, йому в голові було одне – власна відвага й готовність піти на смерть. Ось хто запросто проковтнув би кислоту. Капітан безперестанку оглядав шеренги своїх підлеглих. Нехтуючи перископом, він вистромляв голову понад бруствер. Німці, здавалось, ще не оговталися.
Ми рушили вперед. Монтаґю і старшина безугавно покрикували, пильнуючи, щоб солдати йшли рівними лавами. Треба було перейти через розораний вирвами лан до шпалери тополь, а там за невеликим полем стояв міст – мета нашого наступу. Десь на півдорозі ми побігли підтюпцем, дехто й закричав. Німці таки облишили стріляти. Капітан тріумфально заволав: «Вперед, хлопці! Перемога-а-а!»
То були його останні слова. Ворог приготував пастку. П’ять чи шість кулеметів косили нас, як траву. Монтаґю крутнувся на місці й звалився мені під ноги. Лежав навзнак і видивлявся на мене одним оком. Друге вибила куля. Я впав поруч. Повітря не стало, були тільки кулі. Я втиснув обличчя в болото й мочився. Був певен, що за якусь мить згину. Хтось гупнув на землю біля мене. Старшина. Кілька наших відстрілювалося – наосліп, з відчаю. Невідь-чому старшина поволік труп капітана. Сяк-так я підсобляв. Ми зсунулися в неглибоку воронку. В Монтаґю вирвало потилицю, а він і далі широко роззявляв рота й дурнувато вискаляв зуби, немовби реготав уві сні. Ніколи не забуду цього лиця. Прощальна гримаса минулої стадії еволюції.
Обстріл вщух. І враз усі, що вижили, отарою переполоханих овець кинулися навтіки до села. Я теж. Геть забув, що хочу стати боягузом і відповідно поводитися. Багато хто на бігу дістав кулю в спину, а я разом із жменькою щасливців добрався до вихідного рубежу вцілілим – живим. Зразу ж почався гарматний вогонь. З нашого боку. Артилеристи палили бозна-куди. Либонь, через погану погоду. А може, діяли за планом, розробленим кілька днів тому й нині вже недоречним. На війні така недоречність зовсім не виняток. Це майже правило.
Командування перейняв підстрелений лейтенант. Він щулився поряд зі мною, через всю його щоку тяглася рвана рана. Очі горіли тупим завзяттям. Куди й подівся милий та порядний англійський молодик. Його замінив неолітичний звір. Загнаний у глухий кут, визбутий тями, охоплений розпачливою люттю. Та й усі ми, мабуть, були не кращі. Що довше хапаєшся