– Добридень! – крикнув я по-грецькому. – Що ви тут робите? – І знову: – Ті канете?
Та вони ані словом не озвалися. Стояли, втупившись у мене. Чоловік, здавалося, з легким роздратуванням, дівчинка – з цілковитою байдужістю. Під подувом бризу замайоріла брунатна стрічка, що прикрашала її сукню ззаду.
Мені спало на думку, що цю сцену живцем взято з Генрі Джеймса. Кончіс відчув, що гайку можна прикрутити ще на один оберт. Ото ще нахаба, пером не опишеш. І ці його слова в нашій розмові про роман: «Слова мають служити правді. Відображати факти, а не вигадки».
Я подивився в напрямку вілли. Тепер Кончіс таки мав би з’явитися. Але ні. Тільки я тут стою з дедалі дурнуватішою усмішкою на обличчі – і ще ті двоє в зеленому затінку. Дівчинка притулилася до чоловіка, а той важким патріархальним рухом кладе руку їй на плече. Мабуть, вичікують, що я робитиму. Слова не зарадять. Треба якнайближче добратися до цієї парочки. Я оглянув яр. Тут його не перейти, але за якихось сто ярдів схил із мого боку начебто пологіший. Давши знак рукою, я рушив під гору. Раз у раз оглядався на мовчунів під деревом. Вони проводжали мене очима, поки не зникли за підвищенням по той бік яру. Я кинувся бігти. Таки здолав перепону, хоча на протилежному схилі довелося продиратися через хащі колючого смілаксу. Вибравшись із них, я знову побіг. Стало видно ріжкове дерево. Під ним нікого не було. За кілька секунд – а відколи ці люди зникли мені з очей, не минуло й хвилини – я вже стояв під деревом, на килимі покручених стручків. Я глянув на те місце, де спав. Там лежали на вицвілій хвойній підстилці два прямокутники. Сірий – це Фоуксове послання, а червоно облямований – це «Тайм». Я пустився йти, поки дійшов до дротяної огорожі, що тяглася через ліс до урвища – східного кінця Бурані. Внизу невинно стояли собі в оливному гаю три хатини. Охоплений чимсь схожим на паніку, я повернувся до ріжкового дерева, атоді вздовж східного берега яру спустився до обриву над Кончісовим пляжем. Тут були густіші зарослі, однак сховатися в них вдалося б тільки лежачи. Годі й уявити, щоб цей чолов’яга, мабуть-таки холерик, міг ось тут влежати плазом.
У віллі озвався дзвіночок. Теленькнуло тричі. Я подивився на годинник – пора пити чай. І знову теленькнуло, два рази коротко й один раз довго. Тепер зрозуміло, що видзвонюють моє ім’я.
Либонь, я мав би настрашитися. Але страху не було. Надто вже я спантеличився й зацікавився. І червонолиций чолов’яга, і молочно-бліда дівчинка