Незабаром постало враження, що все це примарилося. Добру годину я не міг заснути. За цей час не сталося жодної події й не знайшлося жодного переконливого пояснення.
Я потрапив у володіння Просперо.
Розділ 22
Хтось постукав у двері. За відчиненим вікном, за тінистим прошарком повітря палало небо. По стіні над ліжком повзла муха. Я глянув на годинник. Пів на одинадцяту. Підійшовши до дверей, я почув, як, човгаючи капцями, спускається сходами Марія.
В яскравому світлі дня, на тлі цвіркотіння цикад нічна пригода здавалася вигаданою. Схоже на те, що я вчора чимсь одурманився. Однак голова ясна, думки прозорі. Я одягнувся, поголився й пішов під колонаду снідати. Мовчазна Марія принесла каву.
– О киріос? – спитав я, маючи на увазі Кончіса.
– Ефаге. Ейне епано.
Тобто «З’їв. Він нагорі». Як і тутешні селяни, вона в розмові з чужоземцем не дбала про чітку вимову й прудко тягла белькітливу низку голосних звуків.
Поснідавши, я взяв тацю, пройшов уздовж бічної колонади й спустився до відчинених дверей хатки.
Кімната біля входу – це кухня. Старі календарі, барвисті картонні іконки, пучки трав, в’язки цибулин, підвішена під стелею синя посудина на м’ясо – така сама обстава, як і в будь-якій селянській кухні на Фраксосі. Хіба що начиння гарніше і піч більша. Ввійшовши, я поставив тацю на стіл.
Марія виглянула з житлової кімнати, в якій я побачив широке мосяжне ліжко, ікони й фотографії. На губи старої жінки набігла тінь усмішки – не щирої, а силуваної, для годиться.
Вивідувати щось і при тому не видаватися набридою, який стромляє носа до чужого проса, – таке мені важко дається й по-англійському. Ну а по-грецькому це нездійсненна річ. Повагавшись і подивившись на Маріїне обличчя, позбавлене виразу, як і двері за ним, я вирішив не надокучати.
Пасажем, що сполучав віллу й хату, я пішов до городчика. Затулене віконницями вікно на західній стіні вілли – якраз навпроти дверей у кінці Кончісової спальні. Скидається на те, що кімнатка з цим вікном не просто собі комірчина, а щось істотніше. З північної сторони я глянув на стіну, за якою й моя спальня. Еге ж, хтось міг би легко сховатися за Маріїною халупою, але на такому кам’янистому ґрунті не знайдеш слідів. Я дійшов до альтанки. Знісши руки, Пріапчик вищирився язичницькою усмішкою в моє англійське обличчя.
Вхід заборонено.
За десять хвилин я спустився на приватний пляж. Вода, схожа на синьо-зелене скло, спершу видалася холоднюща, а тоді розкішно прохолодна. Між крутими скелями я виплив у відкрите море. Звідси, ярдів за сто, було видно весь скелястий мис і віллу. Було видно навіть Кончіса, що сидів і читав на терасі, де ми розмовляли попереднього вечора. За якийсь час він встав, і я помахав йому. Кончіс звів,