Розділ 19
– У Франції я опинився трохи більш як шість тижнів після того, як записався до війська. Я не вмів орудувати рушницею. Не міг навіть добряче ввігнати багнета в опудало кайзера Віллі. Однак мене мали за кмітливого й спостерегли, що я швидко бігаю. Отож і призначили ротним вістовим. А це означало, що мені належало бути кимсь на зразок слуги… Забулося слово…
– Ординарця.
– От-от. Навчальною ротою командував кадровий офіцер років тридцяти – капітан Монтаґю. У нього тільки-тільки зрослася нога після перелому, тому капітан тимчасово не годився до фронтової служби. Його обличчя віддзеркалювало якесь недолуге франтівство. Жевжикуваті, чепурні вусики. Один із найбільших бовдурів, які мені траплялися в житті. Своєю поведінкою він мене багато чого навчив.
Ще тривав наш вишкіл, коли капітан дістав наказ терміново поїхати до Франції. Цього ж самого дня він сказав мені таким тоном, ніби вручив чудовий подарунок, що використає всі свої зв’язки й важелі, аби я поїхав разом із ним. Тільки такий бевзь, як він, міг не зауважити, що мій ентузіазм роблений і дутий. На лихо, цей офіцер дуже прив’язався до мене. У нього в голові вміщалася не більш як одна ідея нараз. На той час це була доктрина offensive à outrance, тобто навального наступу – великий внесок Фоша на благо людства. «Сила удару залежить від загальної маси людей, – частенько мовляв Монтаґю. – Сила цієї маси залежить від бойового духу, а сила бойового духу – від моралі. Висока мораль, незламний бойовий дух, могутній удар – перемога!» І кулаком по столі: «Перемога!» Змусив нас завчити це напам’ять. Під час вправ з багнетами. Пе-ре-мо-га! Йолоп царя небесного.
Останні два дні перед від’їздом я провів разом із батьками та Лілі. Ми з нею присяглись одне одному в коханні до смерти. Ця дівчина, як і мій батько, отруїлась ідеєю жертовного героїзму. Мати мовчала, а якось навела мені грецьку приказку: мертвий не буває хоробрим. Згодом я не раз згадував ці слова.
Ми зразу вирушили на фронт. Один із ротних командирів помер від запалення легенів, і на його місце призначили Монтаґю. Це було ранньою весною 1915 року. Безперестанку йшов дощ зі снігом. Ми марнували довгі години в потягах, що простоювали в залізничних тупиках, у сірих містах, під ще сірішим небом. З першого погляду я міг розпізнати вояків, які вже побували на фронті. Новобранцям, що з піснями йшли назустріч погибелі, забила памороки воєнна романтика. А обстріляним ветеранам – воєнна дійсність, остаточний танець смерти, Totentanz. Неначе понурі старигани, що привидами просиджують у кожному казино, вони знали, що рано чи пізно, а все одно виграє круп’є. Однак не могли здобутися на те, щоб вийти з гри.
Кілька днів наша рота провела на маневрах. А тоді капітан виступив перед нами з короткою промовою. Ми підемо в бій, зовсім не такий, як інші, й у ньому цілком певно здобудемо перемогу. Завдяки йому вже за місяць будемо в Берліні. Ввечері наступного дня нас завантажили у вагони. Поїзд зупинився десь посеред великої рівнини, й ми вимаршували на схід. Темрява, греблі й верби. Ненастанна мжичка. Колонами