Я покрутив у руках трос і усміхнувся.
– Таж ви знаєте, що я щось почув.
– Ось тепер знаю, коли ви мені сказали, – зиркнув на мене Кончіс.
– Ви ж не спитали: «Що за дивні голоси? Які ще голоси?» Саме така мала б бути природна реакція, хіба ні?
Коротким рухом він запросив мене до човна. Я сів на лавочку навпроти господаря.
– Я тільки хотів подякувати за те, що ви влаштували мені таку незвичну розвагу.
– Я нічого не влаштовував.
– Важко в таке повірити.
Ми втупились один в одного. У червоно-білій обтислій шапочці над мавпячими очима він скидався на циркового шимпанзе. Світило сонце, нас оточував світ ясних і простих предметів, як-от море та човен. Я усміхнувся, та Кончіс не відповів мені тим самим. Поводився так, ніби я, згадавши про нічні співи, припустився нетактовности – faux pas. Він нахилився, щоб прилаштувати стартову ручку.
– Дозвольте допомогти, – взявся я за ручку. – Остання річ, яку я хотів би вчинити, – це образити вас. Ані слова не скажу про це.
Я налаштувався запустити мотор. Раптом Кончіс поклав долоню мені на плече.
– Я не серджуся, Ніколасе. І не прошу вас повірити. Прошу тільки вдавати, що вірите. Так вам буде легше.
Дивно. Швидким жестом, зміною тону голосу й виразу на обличчі він зразу ж розрядив напругу між нами. З одного боку, я розумів, що він розігрує мене, подібно як тоді з фальшованим кубиком. З другого боку, відчувалося, що він нарешті пройнявся до мене якоюсь теплотою. Налігши на ручку, я подумав, що коли Кончісові на тому так залежить, то гаразд – вдаватиму паяца, але насправді таким не буду.
Ми розвернулися до виходу із затоки. Було важко говорити через торохтіння двигуна, отож я задивився у товщу води, де на глибині п’ятдесяти-шістдесяти футів пролягали смуги блідого каміння, всіяні чорними морськими їжаками. На лівому Кончісовому боці видніли два зморщені шрами – спереду і ззаду. Очевидно, що це сліди куль навиліт. На правому плечі – ще одна давня загоєна рана. Я припустив, що ці рани походять із часів Другої світової війни, коли Кончіса розстрілювали. Він сидів і правив, аскетичний, як Ґанді. Коли ми наближалися до Петрокараві, Кончіс встав і спритно сперся засмаглим стегном на стерно. За роки, проведені під сонцем, його шкіра набула відтінку червоного дерева, як у фраксоських рибалок.
Скелі на острівці виявилися гігантськими глибами конґломерату, дивовижно потворними у своїй наготі. Зблизька вони видавалися набагато більшими, ніж можна було уявити, стоячи на Фраксосі. Ми кинули якір десь за п’ятдесят ярдів від берега. Кончіс простягнув мені маску і трубку. На ті часи в Греції таке спорядження годі було роздобути, і я ним ніколи досі не послуговувався.
Переді мною повільно, розмірено й пульсовано колихалися Кончісові ласти. Під нами простягався скам’янілий краєвид. Серед величезних брил витали й ширяли косяки риб. Риби плоскі, посріблені й поважні; подовгасті й прудкі; підступно паліндромні тілом, що хижо видивлялися з розколин; дрібні блакитно-сині, що зависали у воді; червоно-чорні,