– Бідолаха.
– Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.
Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.
Він кивнув на вікна – невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.
– Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.
– Так роблять американці.
Він не усміхнувся.
– Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. – Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. – Ось. – Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама – викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.
– Що вам ще показати? Цей клавесин – рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. – Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.
– Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?
Глянувши на пюпітра, він похитав головою:
– Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.
Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.
– Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті. Треба переглянути кореспонденцію. – Він зробив жест рукою. – Там ви знайдете газети та журнали. Або ж книжки – беріть, яку захочете. Пробачите мені? Ваша кімната нагорі… Якщо хочете…
– Та ні, мені добре й тут. Дякую.
Він вийшов, а я знову задивився на картину Модільяні, погладив статуетку Родена, обійшов усю кімнату. Почувався кимсь, хто постукав у двері хати, а потрапив до палацу. Трохи по-дурному вийшло. Взявши стосик французьких і американських журналів, що лежали на столику в кутку, я вийшов під колонаду. І за якусь мить – цього зі мною теж не траплялося за останні кілька місяців – спробував скласти вірша.
З коріння злотого, із черепа-бескиду
Ростуть події й όбрази. Людина в масці
Веде виставу, сіпає шнурки. Я блазень,
Що падає, не вміє ждати і спостерігати.
Навіки прόклятий Ікар я, жертва часу…
Кончіс запропонував оглянути решту оселі.
Двері привели нас до порожнього негарного передпокою. З північного боку була їдальня, якою господар ніколи не користувався, і ще одна кімната, що скидалася на букіністичну крамничку. Завал книжок – ними повняться полиці, їх стоси стоять на підлозі разом із горами газет і журналів. На столі біля вікна – великий, ще не відкритий пакунок. Очевидно, тільки що надійшов.
Кончіс підійшов до мене, тримаючи в руках циркуль.
– Я трохи бавлюсь антропологією. Чи можна виміряти ваш череп? – запитав він таким тоном, ніби був цілковито певен моєї згоди. Я схилив голову. Делікатно поколюючи її кінчиками приладу, Кончіс поцікавився: – Любите читати?
Ніби забув, – але ж не міг забути! – що в Оксфорді я вивчав англійську