З овальної срібної рамки дивилися жваві смішливі очі цієї дівчини. Дивовижну білину шкіри й тендітність шиї підкреслювало квадратне декольте, талію стягувала біла шнурівка поміж нерівними стрічками мережива. Біля пахви звисала чорна кокарда. Ця юнка немовби вперше вбралась у вечірню сукню. Риси обличчя тут не дуже й важкуваті – скоріше вже пікантні, з печаттю пустотливости й соромливої радости бути королевою шафки з курйозами.
Нагорі зачинилися двері, я обернувся. На мене суворо зиркнули очі з картини Модільяні, тож я вислизнув надвір, до колонади, й туди за хвилину прийшов Кончіс, вбраний у світлі штани й темну бавовняну куртку. Стоячи й відтінюючи своєю постаттю м’яке світло, що напливало з кімнати, він мовчки підняв чарку. На тлі ще не згаслої призахідної заграви мріли гори, понурі й чорні, як нерівні купи деревного вугілля. Над головою – я спинився на сходах, що вели до жорствяного майданчика – займалися зірки. Іскрилися лагідно, не так запально, як в Англії, немовби плавали в прозорій олії.
– Дякую за книжки на сон.
– Якщо побачите щось цікавіше на книжкових полицях, то візьміть, будь ласка.
Від темних дерев, що росли зі східного боку вілли, долинув чудний крик. Вечорами в школі я вже таке чув і спершу гадав, що це волає сільський дурник. Висока тональність, регулярні інтервали. К’ю. К’ю. К’ю[74]. Неначе тут дивом опинився невтішний кондуктор лондонського автобуса.
– Це моя подруга гукає, – пояснив Кончіс.
Мені в голову стукнула безглузда й моторошна думка, що йдеться про жінку з рукавичкою. Я уявив, як вона, виряджена для перегонів в Аскоті, бігає в лісі на грецькому острові, неустанно й намарно шукаючи дороги до К’ю. Вкотре вже з нічної темряви за нашими плечима пролунав зловісний і безглуздий зойк. Кончіс помалу порахував до п’яти, звів руку, й зойк повторився. Знову відлік до п’яти – і знову крик.
– Яка подруга?
– Otus scops. Сплюшка. Вона маленька. До двадцяти сантиметрів. Ось така.
– У вас багато книжок про птахів.
– Я цікавлюсь орнітологією.
– Ви, мабуть, і медицину студіювали.
– Так. Дуже давно.
– І практикували?
– Тільки на самому собі.
Далеко в морі, на заході, сяяли вогні корабля з Афін. Суботніми вечорами він ходив на південь, до острова Кітира. Замість пов’язати віллу «Бурані» з буденним світом, це далеке судно тільки підкреслило її відособленість і загадковість. Я набрався відваги.
– Що ви мали на увазі, назвавши себе ясновидцем?
– А ви як гадаєте?
– Може, спіритизм?
– Спіритизм – це інфантильність.
– І я так подумав.
– Ну звичайно ж.
Проти світла, що падало з відчинених дверей, я майже не розрізняв рис Кончісового обличчя. Він бачив мене краще. Під час розмови я обернувся до вілли.
– Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.
– Ваш