Маг. Джон Фаулз

свою гру. Спершу Кончіс грав прудко, тоді перейшов на повільніший темп і кілька разів спинявся, щоб повторити музичну фразу. Надійшла Марія й мовчки прибрала зі стола. Навіть не глянула на мене, хоч я тицьнув пальцем на недоїдене печиво й висловив захват своєю недолугою грецькою. Очевидно, пан-відлюдник волів наймати без’язиких слуг. Музика вільно долинала з кімнати, напливами охоплювала мене й крізь колонаду текла на світло дня. Виконавець обірвав гру, повторив останній пасаж і на тому закінчив – так само раптово, як і почав. Двері зачинилися, запала тиша. Збігло п’ять хвилин. Ще десять. По червоному настилі до мене підповзло сонце.

      Варто було б мені зайти до кімнати, я таки розсердив Кончіса. Та ось він з’явився у дверях.

      – Бачу, я не викурив вас звідси.

      – Що ви! Це Бах?

      – Телеман[55].

      – Ви чудово граєте.

      – Було колись. Нема про що говорити. Ходімо.

      Хворобливо рвучкий, сіпаний, він немовби хотів спекатися – не тільки мене, але й самого плину часу. Я звівся.

      – Сподіваюся, що колись при нагоді послухаю вашу гру. – Кончіс злегка вклонився, не зважаючи на моє напрошування в гості. – Тут просто-таки вмираєш без музики.

      – Тільки без музики? – спитав Кончіс і повів далі, не давши мені відповісти. – Ходімо ж. Просперо[56] покаже вам свої володіння.

      – Просперо мав дочку, – зауважив я, сходячи разом із господарем на жорствяний майданчик.

      – Просперо мав багато кого й чого, – кинув на мене холодним оком Кончіс. – І не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе.

      Я тактовно всміхнувся, гадаючи, що сказане стосується подій під час війни, й після короткої паузи спитав:

      – Ви тут один живете?

      – Це як вважати. Для кого один, а для кого й ні, – понуро й погордливо відповів він, дивлячись поперед себе. Чи то щоб ще дужче заплутати мене, чи то через те, що чужим не належало про те знати.

      Кончіс шпарко йшов, раз у раз тицяючи пальцем на те й на се. Показав мені свій городець на терасі – огірки, мигдаль, мушмулу та фісташки. З краю тераси було видно затоку, де я купався годину-дві тому.

      – Муца.

      – Я не чував, щоб її так називали.

      – Албанське слово, – стукнув він себе по носі. – «Нюхало». Он та скеля формою подібна до носа.

      – Не дуже поетична назва, як на такий чудовий пляж.

      – Албанці були пірати, а не поети. Цей мис вони назвали Бурані. Двісті років тому в їхньому арґо це слово позначало гарбуз. Або ж череп. – Він рушив з місця. – Смерть і вода.

      – А що це за табличка біля брами? Чому такий напис – Salle d’attente? – спитав я, йдучи за Кончісом.

      – Її почепили німецькі солдати. У війну виселили мене з «Бурані».

      – Але чому саме ця табличка?

      – Як гадаю, перед тим вони сиділи у Франції, а тут нудьгували.

      Обернувшись, він зауважив мою усмішку.

      – Еге ж, пане Ерфе, німцям належить подякувати й за таку крихту гумору. Я б не наважився калічити рідкісне дерево.

      – Ви знаєте Німеччину?

      – Її