– Звичайно.
Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.
– Греція – як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.
– Жити на самоті?
– Просто жити. Таким, яким ти є. Якось – багато років тому – один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова – он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки про Грецію. Навіть давньогрецьку самотужки вивчив. Сам полагодив хатину, очистив водозбірники й спорядив кілька городніх терас. Його пристрастю – ніколи не вгадаєте – стали кози. Тримав одну, тоді дві. Нарешті – цілу череду. Кози ночували в його кімнаті. Завжди плекані, вичесані, прилизані, це ж бо був швейцарець. Навесні він часом заходив до мене, і ми насилу втримували весь цей сераль поза межами оселі. Той козар навчився робити чудовий сир, в Афінах за такий товар платили добрі гроші. Але він був самотній. Ніхто не писав йому листів. Ніхто ніколи не завітав до хати. Зовсім один. Як гадаю, я не бачив щасливішої людини, ніж він.
– Що з ним сталося?
– Помер у тридцять сьомому. Від крововиливу. Його знайшли мертвим аж за два тижні. Кози на той час поздихали. Стояла зима, і двері, природно, були замкнені зсередини.
Дивлячись мені у вічі, Кончіс скривив рота в посмішці, ніби вважав смерть якоюсь жартівницею. Шкіра тісно прилягала до його черепа. Тільки очі були живі. Я мав дивне враження, що він переді мною вдає саму смерть. Ось-ось відпаде видублена стара шкіра, випадуть очі, і виявиться, що я гостюю в кістяка.
За якийсь час ми повернулися до оселі. На другому поверсі з північного боку були ще три кімнати. Перша з них – це комірчина, в яку хазяїн дав тільки оком кинути. Я помітив стос кошиків і меблі в чохлах. Другою йшла ванна кімната, а третьою – невеличка спальня. На застеленому ліжку лежала моя похідна сумка. Я сподівався побачити замкнену кімнату дами з рукавичкою. А тоді припустив, що вона живе в хатці й Марія доглядає її. Або ж цю кімнату мені дали тільки на суботу і неділю, а в інший час тут мешкає дама.
Кончіс простягнув мені брошуру сімнадцятого сторіччя, яку я залишив на сходовому майданчику.
– Десь за півгодини я, як звик, вип’ю аперитиву. Підтримаєте компанію?
– Залюбки.
– Маю вам щось сказати.
– Слухаю.
– Чи не наговорили вам про мене всілякого непотребу?
– Я чув про вас тільки одну історію, доволі похвальну.
– Розстріл?
– Я ж вам це сказав ще минулого тижня.
– Мені здається, що ви ще щось інше чули. Може, від капітана Мітфорда?
– Більше нічого. Запевняю вас.
Стоячи на порозі, Кончіс свердлив мене очима. Схоже, збирав усю силу на рішення про те, щоб відкрити мені таємницю. І ось він мовив:
– Я медіум і ясновидець.
Тиша наповнила віллу. Зненацька все, що раніше діялося, зійшлося на цих словах.
– Боюсь, я не медіум, – відказав