– Бачу, шо біда. – Старий Гобі повертає до мене свої вицвілі сиво-блакитні очі. – А як ти хтів? Якшо в горах дощ, то в долині завжди горе.
Ми мовчимо, я намагаюся осягнути те, що почув.
– І що робити? Тим, хто в долині?
– Жити. Жити, Руслане! Оно, дивися, зараз пішла вода. Риба вся, мабуть, бідкається, шо робити. Чи плисти далі за течією? Чи, навпаки, боротися? Чи, може, під каменюку забитися? Кожна рибка вирішує, як вчинити, бо жити треба зараз, а не завтра чи позавта, чи через тиждень, коли вода зійде і все затихне.
– І як же ж правильно вчинити?
– А хто його знає, як правильно? Це вже кожен сам вирішує. Головне – роби так, щоб ані самому, ані дітям, ані онукам не було за твої вчинки соромно.
– Дякую, старий.
– Приходь, завжди радий.
Я залишаю старго біля вогнища і повертаюся до реальності. Мені трохи легше.
Бембік
Коли я побачив його вперше, йому було десь місяців п’ять. Смішний, з велетенськими вухами і на тонких ніжках, він підійшов звідкілясь ззаду, тицьнувся вологим носом у руку і відразу ж її лизнув.
– О, Бембік прийшов, – сказав мені провідник. – Відчуває, що ти свій, до чужих не йде.
Пізніше я дізнався, що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.
Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собою – коти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.
Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.
– Оно, магазин, – махнув чоловік рукою вздовж дороги. – Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.
Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другому – кафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.
– Дайте триста грамів печива, – попросив я продавчиню.
До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.
Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?
Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.
– Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.
Я не дослухав.