– Мужчіна, – каже один, найвищий, – у вас трьох гривень зайвих немає?
– Шо? – Я від несподіванки аж оторопів.
Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає – буде бійня.
– Що тобі дать? – ще раз перепитую.
– Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.
І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.
Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.
– А чого ж, – кажу, – не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? – І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.
Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.
– Вибачте, – каже, – ви не так зрозуміли. – І теж задом хамиль-хамиль.
Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?
В холі
Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.
Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей пам’ятник війні.
Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.
– Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.
Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.
– Лікарю, – підбігла до нас жіночка-медик, – його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?
Лікар закурив, випустив угору дим.
– Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.
Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.
– Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повних – і фізичних, і моральних. Дожилися, млять.
В тилу
– Не плач, доню, не треба!
– Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.
– Воно ж ніби й перемир’я, а там, може, й до повного миру недалеко.
– То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.
– Ти дзвонила йому?
– У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.
– І