Час – єдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків. Тож, хоча старого Юзека ми не застали, в цілому їздили і шукали не дарма.
Втікач
Здається, це був дев’яносто сьомий. Здається, його звали Чі, і, здається, він був з Кореї. Я побачив його на території прикордонного загону на Закарпатті.
Він сидів на ґанку біля триповерхового гуртожитку, який переробили під тимчасове житло для затриманих порушників кордону, і плакав.
На вигляд до двадцяти. Маленький, худий, він закрив голову руками і, розхитуючись з боку в бік, неначе метроном, повторював:
– So do not! So do not!
Я саме приїхав знімати репортаж про нелегальних мігрантів, яких затримали на кордоні з Польщею і тепер тримали в приймальнику-розподільнику, до вирішення долі. Приймальник був переповнений. Люди і так жили одне на одному, а з кордону везли все нових і нових шукачів кращої долі, яким не пощастило перетнути наш кордон.
– Так неможна! Так робити неможна, – повторював Чі. – Так з людьми не роблять.
Історія Чі була схожа на історії сотень чи тисяч тодішніх біженців. Розпродавши вдома все, що можна, він на літаку дістався до Росії. Ніби до Ростова. Далі місцеві «пастухи» (ті, хто переправляє мігрантів) за гроші перекинули його і ще кількох таких в Україну.
Кілька днів Чі сидів з купою інших нелегалів в однокімнатній квартирі із зачиненими вікнами на околиці Харкова. Їм було заборонено не те що виходити на вулицю, а й відчиняти кватирку та голосно розмовляти.
«Пастухи» чекали, щоб зібралося якомога більше людей, «бо вам так дешевше буде». Та навіть у «дешевше» Чі ледь вкладався.
І ось вночі приїхала вантажівка. З нелегалів зібрали гроші, запхали туди і повезли. Везли довго. Як ходили в туалет і що їли, не буду розповідати, то окрема тема. Нарешті вантажівка спинилася. Надворі була ніч. «Пастух» відчинив двері і попросив тихенько вилазити.
– Ми в Польщі, – сказав чолов’яга. – Сидіть на землі, доки ми не від’їдемо, щоб не привертати уваги, а потім невеличкими групами прямуйте он туди, до лінії електропередач.
Вантажівка поїхала. А Чі з іншими побрели… просто в напрямку прикордонного загону.
Аби не наражатися на неприємності, провідники тупо кинули людей, забравши гроші. І ось тепер на Чі чекала депортація. Грошей на другу спробу в нього вже не було, а значить, мрія на краще життя відкладалася чи не на завжди.
– So do not! So do not! – повторював Чі.
І я не знав і досі не знаю, що на це можна сказати. Кинути все і тікати страшно. Ніколи не думав, що через п’ятнадцять років побачу, як зі своїх осель на Донбасі, кидаючи все, тікають мої співвітчизники.
Старий Гобі
– Привіт, Руслане, знов прийшов?
Коли мені погано або я не можу розібратися в якійсь ситуації, я завжди розмовляю зі старим Гобі.
Старий Гобі був етнічним мадяром, жив у румуномовному Солотвиному на терені України, пишався з того, що в Закарпатті