Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

закутана в хустку баба стоїть серед пустої вулиці, обіпершись на ціпок.

      – Добрий день. – Підходжу ближче. – Та фотографірую природу. Гарно ж, осінь. Та й де ще побачиш, як дерева крізь хати попроростали, як не в зоні?

      – Турист, значить.

      – Ну можна й так сказать.

      – Шось останнім часом туристів менше возять.

      – Може, не сезон?

      – Може, й так. На станції був?

      – Був.

      – Так шо, реактор накрили?

      – Ще ні, будують другу частину склепіння. А ви шо, не в курсі?

      – Так а я звідки знаю? Я там не буваю, ото як кого стріну, то питаю.

      Баба відверто мене розглядає, видно, що гості до неї заходять не часто.

      – А ви тут живете?

      – Еге. Он, четверта хата.

      – А більше нікого?

      – На кутку немає. Там далі є ще. Вахтовики ж, ті всі в багатоповерхівках живуть. У приватних тільки ми, місцеві.

      – Самосели?

      – Та називай як хочеш.

      – Давайте я вас печивом пригощу? Саме оце купив.

      Дістаю пакет з вівсяним. Баба посміхається.

      – Та я так не вжую. Пішли в хату, чаю поставлю.

      Біля хати бігають дві чималі собацюри. Побачивши мене, вони напружено завмирають.

      – А йдіть, гади, гуляйте, – гримає баба, – заходь, не стісняйся.

      Звірі моментально втрачають до мене інтерес і лягають біля ґанку. Я заходжу в хату.