– Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.
– Ну бувай, доню. Пашку цьомай!
– Добре, і ви, мам, там тримайтеся.
Чонкін
Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.
– А на тракторі можеш?
– Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!
– От і чудово, таких спеців нам і треба.
За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Під’їхав, направив рампу з ковшами в потрібне місце – і гайда. Кілька хвилин – і чорновий варіант окопу готовий.
Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.
Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.
Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.
– Тут побудь поки, – сказав командир Вадіку. – Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.
Через три дні, з’ївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв з’ясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.
Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.
Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.
Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.
Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.
– Ти герой, справжній герой, – валував капітан, обнімаючи Вадіка. – І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!
– А де всі наші?
– Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!
Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.
– Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головне – на ходу.
Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.
– Значить так, – капітан посерйознішав. – Тут, у частині, тебе будуть