– Докторе Лектер, ви самі це почали. А тепер, будь ласка, розкажіть мені про того чоловіка в «пакарді».
– А ви знайшли цілого чоловіка? Дивно. Я бачив тільки голову. А звідки ж узялася решта, як гадаєте?
– Гаразд. Чия це голова?
– А що ви самі можете сказати?
– Поки проведено лише початковий аналіз. Білий чоловік приблизно двадцяти семи років, користувався послугами американських і європейських дантистів.
– Коханець Распейла. Распейла, з його солоденькою флейтою.
– За яких умов… Як він помер?
– Як його умовили на ті умови, офіцере Старлінг?
– Ні, про це я спитаю пізніше.
– Дайте-но я зекономлю вам час. Я цього не робив. Це скоїв Распейл. Распейл полюбляв моряків. Був один скандинав на ім’я Клаус якийсь там. Распейл так і не назвав його прізвища.
Голос доктора Лектера перемістився нижче. Старлінг подумала, що він, певно, ліг на підлогу.
– Клаус зійшов зі шведського судна в Сан-Дієґо. Распейл приїхав туди на літо, викладати в консерваторії. Він геть утратив розум від того молодика. Швед угледів гарну нагоду й піднявся до нього на борт, так би мовити. Вони придбали якийсь недолугий житловий трейлер і пустилися лісом голяка, наче парочка німф. Распейл сказав, що юнак йому зрадив і тому він його задушив.
– Распейл вам сам про це розповів?
– О так, за умови нерозголошення таємниці терапевтичних сесій. Гадаю, він збрехав. Распейл завжди прикрашав правду. Хотів здаватися небезпечним і романтичним. Найімовірніше, швед помер у результаті банального акту еротичної асфіксії. Распейл був надто брезклий і слабкий, щоб його задушити. Ви помітили, що голову Клауса відрізали під самою щелепою? Мабуть, для того, щоб позбутися странгуляційних борозен від повішення.
– Розумію.
– Омріяне щастя Распейла було зруйноване. Він поклав голову Клауса в сумку для боулінгу й повернувся на Схід.
– А що він зробив із рештою?
– Поховав десь у горах.
– Він показував вам голову в машині?
– О так, з плином нашої терапії він відчув, що може повністю довіритись мені. Він часто приходив до Клауса, сидів поруч і роздивлявся з ним валентинки.
– А потім Распейла також… не стало. Чому?
– Чесно кажучи, мені обридло терпіти його скиглення. Це йому на краще, повірте. Терапія все одно зайшла в глухий кут. Гадаю, більшість психіатрів мають одного-двох пацієнтів, яких би залюбки віддали мені. Проте я ніколи не обговорював цієї теми, і наразі розмова стає нецікавою.
– А ваш бенкет для керівників оркестру?
– Невже з вами не траплялися випадки, коли от-от мають прийти гості, а на магазини нема часу? Треба вдовольнятися тим, що лежить у холодильнику, Кларіс. Можна я називатиму вас Кларіс?
– Так. Гадаю, я зватиму вас просто…
– Доктор Лектер, як і належить з огляду на ваш вік і посаду, – відповів він.
– Так.
– То як ви почувалися, коли опинилися в гаражі?
– Побоювалася.
– Чому?
– Через мишей