«Уціймашинінікогонебулоцілихп’ятьроків – тихо, тихо, не поспішай, мала».
– Містере Йоу! Агов, містере Йоу?
– Так, офіцере Старлінг?
– Містере Йоу, здається, в машині хтось сидить.
– Отакої! То вам краще вибиратися звідти, міс Старлінг.
– Ще не час, містере Йоу. Просто почекайте на мене ззовні, якщо ваша ласка.
«Саме зараз треба вмикати мозок. Треба думати, або решту життя доведеться скиглити в подушку. Тому зберись і зроби все правильно. Я не хочу знищити речові докази. І мені потрібна допомога. Але понад усе мені не хочеться марно бити на сполох. Якщо я даремно накличу сюди балтиморських оперативників і копів, точно наживу собі лиха. Я бачу щось схоже на ноги. Містер Йоу не привіз би мене сюди, якби знав, що в машині „холодний“, – подумала Старлінг і навіть усміхнулася. „Холодний“ – то вже бравада. – Тут нікого не було від останнього візиту Йоу. Гаразд, отже, коробки тут з’явилися вже після того, що лежить у машині. А тому я можу переставити коробки, не пошкодивши речових доказів».
– Отже, містере Йоу.
– Слухаю вас, офіцере Старлінг. Мені викликати поліцію чи ви самі впораєтеся?
– Це ще треба з’ясувати. Почекайте ззовні, якщо ваша ласка.
Завдання з коробками спричиняло не менше клопоту, ніж кубик Рубіка. Кларіс спробувала працювати, затиснувши ліхтарик під пахвою, двічі його впустила і зрештою поклала на машину. Їй довелося складати коробки позаду себе, а невисокі картонки легко ковзнули під автомобіль. Пучка великого пальця засвербіла від укусу чи скалки.
Тепер їй вдалося зазирнути в салон крізь тьмяну шибку передніх дверей. Біля водійського сидіння облаштувався павук, сплівши собі павутину між великим кермом і коробкою передач. Переділка між передніми і задніми сидіннями була зачинена.
Старлінг подумала, що не варто було лізти під двері складу, не змастивши ключ від «пакарда» оливою, проте, коли вона вставила його в шпарину, замок відімкнувся.
Через брак місця у вузькому проході двері прочинилися лише на третину. Вони вдарились об коробки з глухим стуком, від якого знову здійнявся мишачий шерхіт, а з піаніно вихопилося ще кілька нот. З машини війнуло застояне повітря з запахами тління й хімікатів. Пам’ять Кларіс сколихнулася в якомусь місці, але вона не змогла пригадати, в якому саме.
Вона потяглася всередину, прочинила переділку за водійським сидінням і посвітила ліхтариком у задній відсік машини. Першою промінь намацав святкову сорочку з блискучими застібками, хутко піднявся до обличчя, проте жодного обличчя там не було, а тоді знов опустився до мерехтливих застібок на сорочці та атласних лацканів, потім – до колін, за якими виднілася