Човен сповільнився так швидко, наче хтось натиснув на аварійні гальма; нас усіх жбурнуло на підлогу. Міст стогнав і розгойдувався, і дивний чоловік, що цілився в нас, спіткнувся і впустив гвинтівку. Я подумав, що, напевно, або міст здасться, або порожняк. Він верещав, як свиня, що застрягла в паркані, так, наче міг ось-ось порватися посередині. Та коли дивний нахилився підібрати зброю, то вже здавалося, що міст усе-таки витримає. А це означало, що я просто марно згаяв нашу інерцію та швидкість. Тепер ми навіть рухомою мішенню не були.
– Пусти! – закричав я на порожняка, цього разу вже його мовою.
Але він не послухався. Потвора нізащо б не покинула мене з власної волі. Тому я поспішив до корми й перехилився через борт. Один з язиків вузлом зав’язався на стерні. Я згадав, як від Емминого доторку порожняк уже раз відпустив її щиколотку, тому підтягнув її до борта й сказав, щоб розпекла стерно. Вона мало не вивалилася у воду, поки тяглася, але зрештою порожняк заверещав і відпустив човен.
Враження було таке, наче відпустили рогачку. Порожняк полетів і з розгону втелющився в міст. Уся хитка конструкція, вигнувшись, обвалилася у воду. Тієї ж миті корма нашого човна впала на воду і мотор, знову опинившись під водою, штовхнув нас уперед. Від раптового прискорення ми всі попадали, як кеглі в боулінгу. Але Шарон зумів утриматися за стерно і, випроставшись, різко повів нас геть від курсу зіткнення зі стіною каналу. Ми помчали вздовж хребта Смердючки, а позаду човна розходилася чорною буквою V на два боки вода.
Ми попригиналися якомога нижче, на випадок якщо знову полетять кулі. Але здавалося, що найбільша небезпека минулася. Стерв’ятники лишилися десь позаду, і я не міг собі уявити, щоб тепер вони нас наздогнали.
– То була та сама потвора, яку ми зустріли в підземці? Так? – відсапуючись, спитав Едисон.
Я зрозумів, що досі тамував подих, тому видихнув і потім кивнув. Емма подивилася на мене, бо чекала, що я щось скажу. Але я досі перетравлював інформацію. Кожен нерв у моєму тілі поколювало від чудасії, яка тільки-но сталася. Єдине я знав напевно: цього разу я майже взяв його під свій контроль. Було таке відчуття, ніби з кожною зустріччю я врізався трохи глибше в нервовий центр потвори. Слова виходили легше, здавалися вже не такими чужинськими для мого язика, зустрічали менше опору від порожняка. Та все одно він був наче тигр, на якого я накинув собачий нашийник. Будь-якої миті він може передумати й відкусити шматок від мене чи від будь-кого з нас. Але досі, хоч це й не піддавалося моєму розумінню, він цього не зробив.
Може, подумав я, ще одна-дві спроби, і я зможу нарешті його опанувати. А тоді… а тоді. О Господи, що за думка.
Тоді нас ніхто не зупинить.
Я озирнувся