– А втім… – Він повів задрапованою в чорне рукою в бік дівчинки, яка щойно опустила у воду цебро. – Для багатьох тутешніх безталанних душ ці води – не лише відхоже місце, а й криниця.
– Вона ж не буде це пити! – жахнулася Емма.
– За кілька днів, коли осядуть важкі частки, вона збере зверху найчистішу рідину.
Емма аж відсахнулася.
– Ні…
– Так. Кошмар і жаль, – недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. – Основне заняття населення – збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району – чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати…
– Це не смішно, – перебила його Емма.
– Прошу?
– Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте!
– Я не глузую, – владним тоном відмовив Шарон. – Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва…
– Не воліємо, – сказав я. – Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте.
Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально.
– Заради Аїда, говоріть тихіше, – роздратовано цитьнув на нас він. – Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… – він показав на чорну прогалину між будинками на березі, – це її початок. Як бачите, спалений дощенту.
На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно.
– Ваші друзі? – поцікавився я.
– Далекі родичі, –