Бібліотека душ. Ренсом Ріггз

ландшафт, який я собі уявляв, розплавився, немов на картині Сальвадора Далі. Перше жахіття, що мене зустріло, – будинки вздовж каналу, хоча називати їх будинками було перебільшенням. Ніде в просілій і гнилій архітектурі не знайти було жодної рівної лінії. Споруди горбились, як шеренга вимучених солдатів, що виструнчились за командою та й позасинали; здавалося, що у воду вони не валяться лише тому, що їх тримає купи щільність, з якою їх було напаковано, – а ще цементуючий шар чорно-зеленої тванистої гидоти, якою було товсто вимащено нижню третину халуп. На всіх хитких ґанках стояли вертикально поставлені ящики, схожі на домовини. Але що це таке, до мене дійшло лише тоді, коли я почув з однієї такої труни тихий буркіт, а слідом за ним у воду з-під неї щось упало. Поплюскування, яке долинало до нас раніше, народжувалося не під веслами, а під нужниками, які робили свій внесок у той самий бруд, який не давав їм розвалитися.

      Жінки, що перегукувалися через канал, повихилялися з вікон навпроти – достоту так, як я собі й уявляв. Але вони не розвішували білизну і вже точно не ділилися плітками. Більше не ділилися. Тепер вони сипали погрозами й прокльонами. Одна розмахувала розбитою пляшкою і п’яно реготала, а інша викрикувала епітети, яких я майже не розумів («Ти шмердющя підштилка, за фартинг перед шамим дияволом ноги б рожштавила!»), але, якщо я правильно її зрозумів, то була іронія, бо сама вона була гола до пояса й, здавалося, не звертала увагу на те, чи на неї хтось дивиться. Обидві замовкли, щоб посвистіти до Шарона, коли ми пропливали повз. Але він їх проігнорував.

      Прагнучи якнайшвидше стерти цю картинку з пам’яті, я побачив щось набагато гірше. Попереду ватага малих позвішувала ноги з ненадійного пішохідного містка, перекинутого через канал. Над водою вони тримали прив’язаного до мотузки за задні лапи собаку. Вони притоплювали бідолаху під воду і знай підсміювалися, коли його відчайдушний гавкіт перетворювався на булькотіння. Неабияких зусиль мені коштувало не відкинути брезент і не закричати на них. Добре, що Едисон цього не бачив, бо інакше жодні заклики до розуму не завадили б йому зірватися з місця й кинутися на розбишак з оскаленими зубами. І виказати нашу схованку.

      – Я знаю, про що ти думаєш, – пробурмотів, звертаючись до мене, Шарон. – Якщо хочеш гарно все роздивитися, почекай трохи. На раз-два все найгірше буде позаду.

      – Ти підглядаєш? – штрикнула мене ліктем Емма.

      – Можливо, – відповів я, не перестаючи дивитись у дірочку.

      Човняр цитьнув на нас. Він витяг свою жердину з води, зняв з наконечника ковпачок, під яким виявилося коротке лезо, і коли ми проминали хлопців, перерізав їм мотузку. Собака хлюпнув у воду і вдячно погріб до берега. Його мучителі аж завили від люті. І почали шукати імпровізовані снаряди, щоб нас ними закидати. Але Шарон плив собі незворушно, не звертаючи на них ні найменшої уваги, так само як на жінок. Аж поки небезпечно близько біля його голови не пролетів недогризок. Після цього він зітхнув, розвернувся й спокійно стягнув зі своєї голови каптура –