– Навряд, – відповів Едисон. – Пригадуєте, як кілька хвилин тому йому на голову впав міст?
– Маленький місточок, – виправив Шарон. – А зараз даруйте, мені потрібно піти у своїх човнярських справах. – І з цими словами він почимчикував геть.
І перш ніж ми встигли його наздогнати, він завернув за ріг. А за той час, що ми підходили, встиг зникнути – напевно, розчинився в одному з тих тунелів, про які згадував у розмові. Спантеличені й перелякані, ми стояли й роззиралися навкруги.
– Повірити не можу, що він узяв і так просто нас покинув! – вигукнув я.
– Я теж, – спокійно відповів Едисон. – Тобто я не думаю, що він нас покинув. Мені здається, він веде переговори. – Пес прочистив горло, сів на задні лапи й громовим голосом звернувся кудись угору, до дахів. – Добрий пане! Ми маємо намір врятувати своїх друзів і своїх імбрин. І врятуємо, запам’ятайте мої слова. А коли це станеться і вони дізнаються, як ви нам посприяли, то будуть надзвичайно вам вдячні.
Витримавши театральну паузу, пес повів далі.
– Байдуже до співчуття! Тьху на відданість! Якщо ви справді такий розумний і амбітний чолов’яга, як я думаю, тоді ви зумієте розпізнати екстраординарну можливість поступу. Ми вже й так перед вами в боргу, але циганити копієчку в дітей і тварин – це дуже скромний спосіб заробітку, порівняно з тим, що можуть вам дати декілька імбрин, які будуть вам винні. Можливо, вам схочеться мати власний контур, тільки для себе, особистий гральний майданчик, де не буде інших дивних, які вічно все псують! Який завгодно час, будь-яке місце: літній острів, весь укритий пишною зеленню, в часи, коли скрізь панує мир; якась непримітна яма в часи чуми. Будь-який каприз.
– А вони правда таке можуть? – пошепки спитав я в Емми.
Та тільки плечима знизала.
– Уявіть, які перед вами відкриваються можливості! – фонтанував ідеями Едисон.
Відлуння його голосу ширилося й гасло вдалині. Ми чекали й прислухалися.
Десь сварилися двоє.
Сухий уривчастий кашель.
Щось важке тягли донизу сходами.
– Що ж, гарна була промова, – зітхнула Емма.
– Тоді ну його, – вирішив я, вдивляючись у проходи, що відгалужувалися ліворуч, проворуч і просто поперед нас. – Куди?
Ми вибрали навмання – просто вперед – і пішли в прохід. Та не встигли й десяти кроків ступити, як почули голос.
– На вашому місці я б туди не ходив. Це Провулок Канібалів, і назвали його так не тому, що це симпатична назва для провулка.
Позаду нас виріс Шарон. Руки він узяв у боки, наче тренер з фітнесу.
– На старості літ я стаю якийсь м’якосердий, – зізнався він. – Або на голову вже слабую.
– Тобто ви нам допоможете? – спитала Емма.
Почався легкий дощ. Шарон підвів погляд угору