– Смерть не страшна, страшним є відчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелі, а Переходу! Народжуємося на смерть! Вмираємо на життя! Так було, так є і так буде! Від століття до століття! Від Кола до Кола! – прошепотів давно завчені слова боярин. Слова, які поступово стали сенсом його життя і розуміння дійсності…
Добромир знову сів у крісло, на якусь мить заплющив очі, десь у глибині душі картаючи себе за те, що так безжально своїми роздумами пошматував своє уже немолоде серце.
– Колись воно не витримає твоїх катувань, Добромире, – сам до себе промовив боярин, – і ти ляжеш на Крада і підеш шляхом Ірійським.
Можливо, вже Добромир насправді втомився жити. Бували миті, коли він відчував готовність перетнути межу і ступити на стежку, яка веде до родових пращурів. Але усіма своїми помислами боярин розумів, що ще не пора. Розумів, що він ще потрібен на цьому світі своїй рідній землі, своїм рідним, а особливо тим трьом безпомічним малюкам, які жили у його родовому помешканні і яким судилося творити майбутню історію від імені бояр Поклінних.
Погоджуючись зі своїми думками, Добромир кивнув головою і хотів піднятися, щоб підійти до вікна. Йому захотілося вдихнути свіжого рідного повітря, яке, як вважав Добромир, мало чудодійну силу додавати життєвої наснаги.
Але лиш тільки він обіперся обома руками у бильця крісла, як у двері постукали і на порозі з’явилася красива і статна Ладомира, дружина Мечислава і мати одного із Добромирових онуків, який був названий у честь старого Переслава.
– Прийшов ваш син, волхв Святовид, – спочатку трішки присівши, а потім схиливши у поклоні голову, промовила жінка. – Він хоче порозмовляти з дітьми, розповісти їм правду рідної землі.
– Дякую тобі, дитино, ти добру мені принесла звістку, – усміхнувшись промовив Добромир, – я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.
Ладомира знову вклонилася і тихенько, майже беззвучно полишила боярську кімнату.
– Життя продовжується, – промовив боярин, – ті, хто помер, йдуть своєю дорогою до життя, а ті, хто ще живуть, йдуть своїм шляхом до невідомого. Так було споконвіку і так буде до тих пір, поки Боги будуть оберігати вогонь у наших оселях.
Добромир знову усміхнувся і, підвівшись зі свого крісла, неквапно пішов до дверей, щоб зустрітися з тими, хто йшов слідом за ним.
2. Мечислав
На Переяславському тракті
Полишивши по обіді заїжджий двір, кавалькада із двох десятків кінних дружинників виїхала на тракт і попрямувала у бік Переяслава. Подорожні, які рухалися гостинцем чи то у бік Києва, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звільняли проїзд дружинним воїнам. На хоругві