– Батьку, – звернувся Мечислав до Добромира, – віднині вона моя дружина і скоро у нас буде син.
Добромир, знизнувши плечима, вислухав свого бастарда, намагаючись зрозуміти, навіщо він це чинить. Але приглянувшись до колишньої полонянки, ще раз хитнув головою, у глибині душі одночасно розуміючи і не розуміючи сина. Благословив стримано, не намагався врозумити, але й жити у боярських хоромах не запропонував.
– Це твоє рішення, – лиш проронив боярин, – і я думаю, ти розумієш, що робиш. Сподіваюся, наші Боги не розсердяться на тебе.
Боги не розсердилися на Мечислава. Він жив зі своєю полонянкою у своєму домі. А у домі боярина з’явилася, як її тоді назвав Мечислав, «нова жертва». Одружився молодший син Добромира Ратимир. Увів до батьківського будинку місцеву красуню Родену. Життя видавалося прекрасним і щасливим. Добромира, донька боярина, готувалася стати нареченою самого Великого князя київського Володимира. Про яке ще більше щастя може мріяти людина. Але людина не Бог.
Повесні Ладомира народила сина. Мечислав, ні з ким не радячись, нікому нічого не кажучи, назвав сина Переславом. «Нарікаю тебе, сину, Переславом, тому що ніхто не може бути більшим Поклінним, ніж ти», – частково подумки повторив Мечислав слова своєї покійної матері.
На цю пору це була остання радість у родинні Поклінних. Боги раптом нагадали про себе Добромирові. Протягом одного місяця вищі сили забрали у країну пращурів обидві «жертви» із родини Поклінних. Спочатку, народжуючи сина Великому князю, померла Добромира. Сина нарекли Позвіздом.
Через два тижні Родена народила Ратимирові сина. Назвали його на честь діда Добромиром. Здавалося, що Боги вже змилуються над Поклінним і все буде добре. Але так не сталося. Через два тижні після пологів відійшла у світ пращурів Родена.
Могло здатися, що родина Поклінних не подужає таке непомірне горе. Катерина переносила втрату дуже важко, але Добромир вистояв. Одного дня він переступив поріг Мечиславового будинку. Переступив із проханням, щоб син зі своєю сім’єю перебрався жити до боярського будинку. Щоб Ладомира у ці важкі часи допомогла поставити на ноги сиріт, та й за господарством приглянула.
Так знову, вже вкотре, змінилося життя Мечислава. Можливо, сталося те, про що він мріяв усе своє життя. Батько фактично визнав його кровне право жити у боярських хоромах. Не тоді, у дитинстві, коли він залишився напівсиротою, а саме тепер, коли він має свою сім’ю, коли всі сини боярина дорослі. Чомусь Боги захотіли, щоб Добромир звернувся за допомогою саме до нього, до свого бастарда. Це, мабуть, було вчинено Богами для того, щоб боярин у душі також зрозумів те, про що Мечиславу говорила мати: «…ніхто настільки не є Поклінним, наскільки ним є ти, сину…»
Мабуть, найщасливішим днем у житті Мечислава був той, коли Добромир зрівняв у правах малого Переслава із правами двох інших своїх малолітніх онуків, Позвізда і Добромира. Тепер