Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому він завжди під шовкові штани ще одягав полотняні порти без кишень, які трималися на просунутому по верхньому краю ремінцеві. Порти були вузькі і заправлені у шкіряні чоботи, які мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрізані під кутом та по краях гаптовані візерунковим гаптуванням.
Так, боярин одягався пишно, і ніхто не міг собі дозволити у Переяславі одягатися пишніше за Добромира Поклінного. Так само, як сам Добромир не міг собі дозволити одягатися пишніше за Великого князя київського Володимира Святославовича, не дивлячись на те, що той мало не став боярину зятем.
Згадка про доньку болючим щемом не просто розтяла, розірвала серце у грудях на дрібні шматки. Добромир підвів праву долоню до грудей, наче намагаючись пригасити болючий вогонь у грудях, але через мить передумав і відвів руку. «Нехай пече, нехай болить, щоб пам’ятав, щоб не забував. Щоб каявся і картав себе до самої Кради, до тих пір, поки я тебе не зустріну у садах Ірійських», – зціпивши зуби і заплющивши очі, надривно помислив Добромир.
Сльоза накотилася на повіки. Вона хотіла пробитися на волю, але заплющені повіки її не пропускали, тримали, а вона відчайдушно билася, звільняючи собі прохід, жадаючи вільного шляху. І ось повіка здалася, розступилася перед впертістю і наснагою маленької краплинки. А та радісно забриніла на віях і зірвалася униз, у невизначену невідомість, залишивши лиш невеликий мокрий слід на щоці боярина. Добромир провів лівою долонею по обличчю, наче витер шлях за тим, що вже втрачено, так само, як вимивають підлогу за померлим.
– Добромиро, донечко, – прошепотів боярин, – мені варто було дослухатися до того, що говорили волхви, але я мислив, що відкупився Святовидом. Якби я знав, що все так складеться, то все зробив би, що твій життєвий шлях не перетнувся із Володимиром. А тепер я все життя з долею вини буду дивитися у вічі Позвізда.
Згадавши онука, Добромир відчув, як у грудях потеплішало. Боярин усміхнувся, пригадавши милі риси дитячого обличчя і добрий, надто як для майбутнього воїна, погляд.
Саме після тих сумних подій Добромир відмовився бути посадником у Переяславі, а зайнявся вихованням своїх онуків. Приділяючи кожному максимальну увагу, виховуючи їх зовсім не так, як виховував його батько. Просто він не міг їх так виховувати, адже вони не його діти, вони стали для Добромира набагато ближчими за своїх рідних дітей.
У Добромира було троє онуків. Всі вони жили у боярському будинку. Позвізд і малий Добромир, син Ратимира, були ровесниками і зустрічали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рік старший.
Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всіх онуків ставилася однаково. Був у неї улюбленцем малий Добромир, який був сином її любого Ратимира. Позвізда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати,