– Воїмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мій батько? – якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподівання і в той же час тривоги голосом запитав Добромир.
– Я приніс тобі батьків меч, тому ти зараз, Добромире, маєш зібрати докупи всю свою волю, – важким надривним голосом промовив Воїмир, – адже так сталося, що ми не зогледілися, як на нашу землю підступно і неждано завітали недобрі часи.
– Недобрі часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так і не відповів мені, де мій батька? – Добромир запитально із наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.
Добромир добре знав, що означають слова Воїмира, але не хотів йняти віри у те, що сталося найстрашніше, що могло статися. Але попри все він добре знав, якою буде відповідь.
– Вони всі мертві, – коротко промовив Воїмир.
Добромир донині пам’ятає той стан, який його переповнив у ту мить, коли він почув тих три страшних слова: «Вони всі мертві». Це була перша страшна і непоправна втрата, до якої він був не готовий. Це пізніше він буде переносити втрати, затискуючи горе у своєму серці, а тоді все було по-іншому. В голові загупали важкі молоти, на очі насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося від болю і жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, і він впаде на підлоги гридниці. Але Добромир не впав, він міцно обіперся обома руками об край столу.
Добромир намагався зібрати докупи всю свою силу волі і мужність, щоб протистояти раптовому горю. Він хотів осмислити все, що сталося. Йому потрібна була впевненість і розуміння, як слід вчинити далі, адже недарма Воїмир приніс батьків меч.
– Чия кров на мечі мого батька? – запитав Добромир, взявши у руки батьків меч. – З яких причин на булатному залишено ворожу кров?
Запитання Добромира було не випадковим, адже існувала давня традиція очищення меча від ворожої крові після завершення бою. Кров на мечі залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду і дотримання давнього закону.
Воїмир взяв закривавлений меч із рук племінника, поглянув на нього і, зітхнувши, відклав булатного убік на дерев’яну стільницю.
– Меч твого батька, Переслава Поклінного, я вийняв із пробитих грудей Містиші Свенельдича, – слова, мовлені Воїмиром Шуйцею, прозвучали у гридниці, як грім серед ясного неба.
– Ти хочеш сказати, що саме мій батько убив блудного сина воєводи Свенельда? – запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.
– Поруч із твоїм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, і це є найбільшою загадкою. Тому що, якщо твій батько вбив Містишу, то хто вбив Переслава? – розвівши руки, проговорив Воїмир.
Шокований почутим, Добромир