Ось так Добромир, у думках пробігшись спогадами про своє життя під батьківським опікунством, зупинився на тому дні, коли він бачив його востаннє живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть відчував щось недобре.
– Чому я тоді його послухав? Чому не відмовився залишатися у Києві? – прохрипів Добромир, міцно стискаючи кулаками бильця ні у чому неповинного крісла.
– Ну і що ти зміг би вдіяти? – десь із глибин єства прорвався голос батька. – Безславно загинув би разом із усіма, а цього не повинно було статися!
Важкий і болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрізь прокололи серце тонким шпичаком. На повіках забриніла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже ніхто і ніколи не міг бачити, що він може плакати. Він навіть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Він ніколи не плакав і ніколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усі думають, що твоє серце із криці!»
Добромир похитав головою і потер долонею груди. Він добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого іншого. Але це знав він, а інші не повинні цього знати.
Пам’ять Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, відтворила ту останню розмову з батьком. Відбулася вона ввечері у київському будинку Поклінних. Так само, як і зараз, тоді також палахкотів камін. Вони сиділи один напроти одного і розмірковували про життя, військові дружинні будні, про печенігів, про Свенельда, який оббирає васальні княжі землі. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навідатися на полюддя до Мала Ніскині.
Розмова була довгою і тривожною. Вперше батько лишав його у Києві, а сам ішов із князем на полюддя. Це бентежило і турбувало. Добромир не хотів лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.
– За мене не хвилюйся, – Переслав усміхнувся синові, – зі мною піде наш вірний побратим Воїмир.
– Дядько, – прошепотів Добромир.
Воїмир був рідним братом зниклої дружини Переслава Поклінного, а тому Добромиру приходився рідним дядьком. Прізвисько у Воїмира було Шуйця, тому що він був лівшею і завжди тримав меч у лівій руці. І хоч Шуйця був старший за свого племінника всього на десять весен, він Добромиру, наскільки зміг, замінив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме після того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закінчення.
Потім цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадає той день: «…Боги чекали слова від людей, а люди, наче німі, мовчали. Тоді Боги вирішили сказати своє слово, але люди, наче глухі, нічого не чули…»
Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зі своїми вірними поплічниками, вирушив у землі древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирішили