Судіть, скількох ослів там було вшановано мулами, а мулів – кіньми! І тоді набожність перетворилась на отруту, на розбрат, на забобони й лицемірство, урядування – на мучительство, суддівство – на хапанку, воїнство – на грабунок, а науки – на знаряддя зла.
Ось так, воюючи проти Мінерви, вони зробили свою захисницю ворогом і навели на республіку погибель.
Афанасій. Або я помиляюсь, або ти обрізав свою поганську діву Мінерву не беззаконно, а так, як і велить обряд обрізання, щоб непорочно присвятити її нашому Господу Богу […] Словом, тепер єгипетська Ісис і за ім’ям, і за єством – те саме, що й Павлів Ісус. «Знаю чоловіка…».[170] Але скажи ж мені, які були афіняни в той час, коли Павло до них прийшов?[171] Чи мудрі?
Яків. Якби ти знав-перезнав усі частини свого тіла, крім голови, та ще й змалечку не вірив у те, що голова існує, то чи можна було б уважати тебе за знавця або за доброго анатома?
Афанасій. Фу!.. Був би я тоді добрячим чуперадлом.
Яків. А ще – справжнім афінянином часів Павла. Скажи мені, яка мудрість може бути в тих, хто не пізнав Божого єства? У їхніх серцях панувало одне лиш тлінне єство. Вони витріщали очі на машину світу, але бачили в ній одну лиш глинку. Глинку міряли, глинку лічили, глинку єством називали. Так недосвідчений глядач дивиться на картину, зануривши свій погляд в одне лиш мазиво фарб, замість того, щоб занурити розум у безтілесний образ рисунка, що тримає ці фарби… Або неписьменний, що втупився поглядом у папір і в чорнило букв, але не розуміє схованої під буквами сили. А їм же й на думку не спадало ось оце чудесне слово нашої нетлінної людини: «Оживлює дух, тіло ж не допомагає ні в чому».[172]
У них тільки те було істиною, що можна помацати. Глиняні духи – ось їхні захисники. Кожна гадочка – то їхній божок, а кожен божок – то їхня утішенька. Псовим полюванням величали Діану, математикою – Юпітера, чи Дія,[173] мореплавством – Нептуна.[174] Того бога шанували брязкотом зброї, тих – пишними бенкетами, убранням тощо.
Одне тільки відчутне було в них природою, чи фізикою, фізика – філософією. А все невідчутне – порожньою фантазією, небаченими брехнями, небилицею, дурницею, забобоном і мізерією. Коротко кажучи, усе мали й усе знали… Біда лиш, що не знали не-фізичного, не-тлінного Бога, а тому загубили щось, тобто «мир душі».[175]
І хоч відчували, що якось, щось, чимось, якоюсь таємною отрутою палить і бентежить їхнє серце, та воно було невідчутне, а тому й зневажуване аж доти, доки ця іскра не виросла до незгасної пожежі.
Це буває у всякого – нехай тобі вдасться нажити хоч і весь світ, та серце мовчазним зітханням волає всередині про те, що чогось таки ж бракує, так, наче ти хворий і не можеш угамувати якоїсь дивної і неприродної спраги.
Ось так сталося й з афінянами. Вони відчували, що вся земля