Яків. Не знаю. Гадаю лиш, що Мінерва була людина (чоловік або жінка[155]), народжена для того, щоб і для себе, і для своєї братії навчитись знати як слід, де живе щастя. Того, хто цього навчивсь, греки називали «евдемон», тобто той, хто добре знає, а щастя – «евдемонія». Супротивне до цього – «какодемон»,[156] «какодемонія».[157] Римляни ж, здається, називали такого знавця: divini juris peritus, тобто «той, що добре знає Боже право».
А те, що вічну Божу велич називали цим іменем, зроблено, гадаю, з любові й пошани до нього, щоб через любу людину позначити безконечно любого провідника до щастя, Божого духа, схованого в кожній людині, який не має свого власного імені й чия дружба з Мінервою була нерозривна.
Якщо хтось брався за справу, не слухаючи цього духа, тоді погани казали: «Invita Minerva»[158] – «Без ласки Мінерви». А в нас кажуть: «Без Бога». Спершу так казали про науки, а потім про все, навіть про найдрібнішу справу.
Якщо хтось без природи поткнувся в медицину чи в музику, казали: «Invito Apolline. Iratis Musis» – «без ласки Аполлона»,[159] «без милості Муз».[160] Якщо хто вдавався до купецтва – «без дозволу Меркурія».[161] Якщо жив у прекрасних гаях, на полях, на шпилях-горах, при чистих ріках і прозорих джерелах, усамітнившись у лісах та в сповнених пташиного співу садах, цураючись людської спільноти й шлюбу, але без Бога, казали: «без благословення Діани».[162]
Скільки обов’язків, стільки й сродностей. І ці різні божественні спонуки до різних обов’язків позначалися в них іменами різних людей, які прославились своїми сродностями. Але в усіх оцих обдаруваннях, таких різних, діє один і той самий Святий Дух. Це так, як, скажімо, у музичному оргáні одне й те саме повітря створює в різних трубах різні голоси. Або як у людському тілі один і той самий розум по-різному діє в різних частинах.
Афанасій. Мені здається, ти непогано знаходиш золото в поганському гною. Часом царську монету загрібають у хатньому смітті,[163] а джерело найпожиточнішої води затягує мулом.
Яків. Усі ж знають байку про велетнів, що затіяли війну проти Бога.[164] Та чи не показує вона пальцем на тих сміливців, які найзухваліше й найупертіше противляться божественному духу, прямуючи з відчайдушною завзятістю до великого, але цілком невідповідного їхній природі звання.
Це так відгонить ненавистю до Бога й нечестям, як, зі свого боку, благословенна Господом справа дихає невидимою красою, ніби квітуча троянда й запашна конвалія. Цю красу називали колись «препон», «декорум», тобто ліпота, благоподобність, що робить дійсним усе твориво й усяку справу, але не підлягає жодним людським правилам, а залежить тільки від Царства Божого. Хто ж може навернути людину до того, до чого їй сам Бог закрив дорогу?
Звідси, гадаю, випливає і цей чудовий старовинний філософський догмат: «Доброта живе в самій лиш красі».[165] Звідси ж і ось оце прислів’я: «Бог веде схоже до схожого».[166] Воно вчить, що обрання не лише обов’язків, але й найближчих друзів