Дружня розмова про душевний мир
Григорій. Слава Богу, зібралась наша бесіда! Що чутно? Чи нема яких новин?
Яків. Учора була пожежа. Довелось побувати в гостях і наскочити на зграю вчених.
Лонгин. Чи ж була пожежа?
Яків. За пляшками й стаканами розгорівся страшенний диспут. Один звеличував механіку, другий підносив хімію, той хвалив геометрію, той пришивав людське щастя до медицини, той віншував хвалебними піснями історію, той вивищував граматику й мови, той політику й етикет. Потім була суперечка про те, яка їжа пользовитіша, яке вино корисніше. Нарешті загуло полум’я про ту причину, що погубила Афінську республіку, плодючу матір ученого люду. Багато торочили про богиню Мінерву, котрій присвячене місто Афіни. Але я не міг нічого второпати й, не знаю чому, не відчував жодного смаку. А в моїй любій книжечці,[117] яку я завжди ношу із собою, недавно прочитав, що щастя залежить не від наук, не від чинів, не від багатства, а лиш від того, щоб радо покластись на Божу волю. Тільки це може заспокоїти душу.
Григорій. А як звуть тих учених?
Яків. Перший Навал,[118] другий Сомнас,[119] третій Пітеків[120] – люди, відомі своєю вченістю, а інших не знаю.
Григорій. Чому ж ти не міг нічого второпати?
Яків. Мені й самому це дивно. Одне тільки знаю, що слухати їх мені аж ніяк не хотілось.
Григорій. Невже вони без Мінерви говорили про Мінерву? Так поговорімо ж самі про наш найдорожчий мир, без суперечок і приязно. Розкусімо хоч трохи ці слова: «Покластись на Божу волю».
А наша премилосердна мати, блаженна натура, нас, любителів своїх, не залишить, керуючи всією нашою бесідою. Згадайте сказані мною слова: «Хто охочіший до Бога, в того більше миру й щастя». Оце й значить: «Жити за природою». Та хто ж не каже: «Жити за природою»! Але це може стати шляхом усілякої згуби, якщо хтось, змішавши рабську й панівну природу в одне ціле, обере собі дороговказом замість прозорливої й божественної природи природу скотську й сліпу. Це – справжнє нечестя, невідання Бога, непізнання дороги спокою,[121] мандри шляхом недолі, що веде в царство пітьми, у край духів неспокою.
Саме це слово – недоля – означає те, що зваблена людина, яка пішла під проводом сліпої природи, ухопилась за хвіст, поминувши голову, чи оту найвищу долю: «Ти доля моя у країні живих, Господи!».[122]
Як же ми зобов’язані нашій матері Біблії! Вона безугавно кладе нам у вуха якесь інакше найвище єство, називаючи його началом, оком, отцем, сильним, Господом, царем, чудесним порадником, благородним духом, провідним страхом, другою людиною, світлом, радістю, веселощами, миром тощо. На скількох місцях вона кричить нам: «Стережи себе».[123] «Тільки будь обережним».[124] «Ввійди до покоїв своїх».[125] «Вернися до дому свого».[126] «Дух Божий живе в вас».[127] «Друга людина – із неба Господь…».[128]
Оце ж і є благовістити мир, возвіщати шлях щастя, відчиняти ворота до благоденства, відкривати в усьому провідницьке й недремне око, щоб кожен,