Лонгин. Я собі виразно уявляю двох людей, які роблять одну й ту саму справу. Але від однієї душі народжується щось приємне, а від другої – неприємне. Цей звеселяє найнікчемнішою послугою, а той засмучує й дорогим подарунком. Від цієї людини досада, насмішка й навіть погроза криє в собі якусь приємність, а від другої сама ласка дихає таємною обридністю. Хула цього добріша за хвалу того…
Диво! Як каже приказка: шило голило, а бритва не бере. Що за диво? Це Боже диво. Один Він – таємна пружина всього цього. Один лиш послух Його схованій у людині силі робить усе дійсним, приємним, добропристойним. А спротив цьому святому всемогущому духові руйнує все.
Саме тому вправний лікар невдало лікує. Обізнаний учитель без успіху навчає. Учений проповідник без смаку говорить. Писар без правди правду пише. Студент, що марудиться над Біблією, без солі її куштує. Той, хто цілий вік малює, без природи наслідує природу.
У всьому цьому завжди відсутнє щось. Та це щось є всьому голова й досконала краса Божої правиці, яка робить усяку справу. Сказати коротко приказкою: «Віз як віз, та без коліс».
І не без толку робили лаконці. Вони відкидали навіть найкориснішу для громади думку, якщо вона виходила з уст крутіяки, а приймали її з уст добросердого громадянина, який, на прохання сейму, виголошував те саме від себе.[144]
Найкраща справа, роблена без сродності, втрачає свою честь і ціну. Так, добрий харч стає гидкий, якщо їсти його з нічного горщика. Напоумлює нас ось оце давнє-прадавнє прислів’я: «Від ворогів і дари – не дари».[145] Солодша за мед і руська приказка:
«Де був? – У друга.
Що пив? – Воду.
Солодше неприятельського меду».
І справді, найдрібніша послуга стає мила й зворушлива, коли випливає з природи, немов із невичерпного сердечного джерела. Згадаймо селянина, який підніс у пригорщі джерельну воду перському монарху, коли той проїжджав повз нього![146] Згадаймо те, з чого ми нещодавно сміялись, – ріпу мужичка Конона, яку той підніс у дар французькому королю Людовикові XI.[147] Як же звеселила монархів ця невибаглива, але щира простота!
Чому ж ти гудиш себе, о маловірна душе, коли твій небесний Отець народив тебе чи землеробом, чи гончарем, чи бандуристом? Чому ти не береш свого звання, відхиляючись до вищого, та не тобі сродного? Невже ти геть не розумієш, що тобі в тисячу разів щасливіше жити з твоїм Богом у цій незначній простоті, аніж бути без Нього в колі воєначальників чи первосвящеників? Невже ти й досі не примітив, де живе твоє щастя?
Нема його ніде, і скрізь воно є. Спробуй відчути, що для розумних і добрих сердець куди миліший і поважніший природний і чесний швець, аніж безприродний статський радник. Яка користь, коли твоє ім’я надруковане в тлінному списку, але дух правди, що сидить і судить у тобі,[148] тебе не схвалює, дивлячись не на лице, а на твоє серце?