глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй,
коли спотворений пробився голос
крiзь неприступнi скелi, i виття
протягле, дике сумно розiслалось
по темних, мертвих водах i збудило
мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась. Вогнем пiдземним
мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп,
i вирвалась я знов на свiт. I слово
уста мої нiмiї оживило,
i я вчинила диво… Я збагнула,
що забуття не суджено менi.
Лісовик Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?
Чи то й його невдячнiсть невмируща
так, як твоє кохання?
Мавка Ох, дiдусю!
якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй
упав менi до нiг, мов ясень втятий…
I з долу вгору вiн до мене звiв
такий болючий погляд, повний туги
i каяття палкого, без надiї…
Людина тiльки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як вiн
схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене
тремтячими руками заслонився,
i кинувся, не мовлячи нi слова,
в байрак терновий, там i зник з очей.
Лісовик I що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю
край сеї хати. Я не маю сили
покинути її… Я серцем чую –
вiн вернеться сюди…
Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.
Лісовик Дитино бiдна,
чого ти йшла вiд нас у край понурий?
Невже нема спочинку в рiднiм гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба,
вона давно вже ложе постелила
i журиться, що ти десь забарилась.
Iди спочинь.
Мавка (тихо)
Не можу я, дiдусю.
Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.
Куць (вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
Мавка А ти чого никаєш?
Куць Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє,
вже не возитиме нiкого бiльше!
Мавка Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
Куць Умова наша вмерла вкупi з ним.
Мавка Як? Дядько Лев умер?
Куць Он i могила.
Пiд дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
Мавка Обоє полягли… Вiн пречував,
що вже йому сей рiк не зимувати…
(Надходить до могили.)
Ой як же плаче серце по тобi,
єдиний друже мiй! Якби я мала
живущi сльози, я б зросила землю,
барвiнок би зростила невмирущий
на сiй могилi. А тепер я вбога,
мiй жаль спадає, наче мертвий лист…
Куць Жаль не пристав менi, а все ж я мушу
признатися – таки старого шкода,
бо вiн умiв тримати з нами згоду.
Було, i цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапi,
а коники