Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихi, темнi води
спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi,
мовчазнi скелi там стоять над ними
нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля
не шелестить, не навiває мрiй,
зрадливих мрiй, що не дають заснути,
i не заносить вiтер жадних спiвiв
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострi блискавицi
ламаються об скелi i не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш:
ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш,
для тебе щастя – тiнь, ти нежива.
Мавка (встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
Марище Почiм ти знаєш те?
Мавка По тiм, що муку
свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою,
але нiяка сила в цiлiм свiтi
не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Лукаш (побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi.)
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються.)
«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.
Мавка (зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!»
«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
Дія III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається.
Настає тиша.
Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Лісовик (придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
Мавка