Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було 6–7 років, батько привіз із Яготина буквар, і вона самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу.
«Зима. Вечір. Уже пізненько. Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару… Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені на піч невеличку книжку – Буквар… На другий день я рано встала, мені стали батько показувати, розказувати, як ту грамоту розуміти. Грамота мені так легко далася!.. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять».
Батько й дід були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім’ї було вирішено – у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття – величезна. Натомість дівча посадили за прялку – мовляв, свій шматок хліба треба заробляти працею, дозволивши це заняття поєднувати з читанням букваря. «Навіщо Катрю посилати до школи, коли вона і сама може вчитися, а купимо їй ще один буквар та й хай вона собі помаленьку продовжує навчання, та й прясти пора вже допомагати, та й чоботи будуть цілі… І як сказано, так і зділано».
Катря дуже хотіла вчитися. Але їй полишалося з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою. У родини Білокурів було велике господарство. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. «…і сидить хороше чорноброве дівчатко, майже ще дитина, і малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжі, а перед нею на клочках лежить книга – буквар. І якщо те дівчатко сиділо довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «А