Саме вчительська родина Калитів допомогла відкритись таланту Катерини Білокур, утвердивши у ній віру у своє Святе Дарування.
Розділ п’ятий. Першовідкривачі богданівського «самородка»
І вірю – ти будеш справжнім художником!
У народі кажуть, що письменник живе у своїх книжках, скульптор – у створених ним скульптурах, художник – у своїх картинах, а вчитель – у думках і справах учнів. «…Коли я вперше приїхав з села до великого індустріального міста і зайшов… до відомого українського поета, то побачив у нього над робочим столом портрет посивілої жінки з глибокими розумними очима. Мати? Ні. Видатний поет не був на неї схожий. І я… насмілився запитати: «Хто вона, ця жінка?» Поет підвівся з крісла й тихо, але урочисто відповів: «Моя перша вчителька». Скільки минуло відтоді часу! Мабуть, років з тридцять. А й досі всі, хто буває тепер на квартирі у цього видатного посивілого, але вічно юного поета, затамувавши подих, дивляться на портрет його першої вчительки.
І якщо не в кожного з нас є такий портрет під склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ у своєму серці. І повік носитиме, повік його згадуватиме як у найрадісніші, так і в найтяжчі хвилини свого життя. Чому? А тому, цей світлий образ завжди кликав нас і кликатиме, як і колись у дитинстві: «До світла! До праці!»… (український прозаїк В. Кучер).
Так, у квартирі 40-річного академіка Павла Тичини завжди була на видному місці світлина першої вчительки. І відомий поет при всякій нагоді кожному прагнув розповісти про свою улюблену першу вчительку, виконуючи біблійну пораду: «НЕ ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!».
Їй 24 роки. Її переповнює жага до малювання. Це «дання» міцно засіло в голові Катерини Білокур. «Бувало, працює в полі, не розгинаючи спини, а картина якась у голові снується і так владно її кличе, що забуває про все, зупиняється, бере якусь ломачку в руку і починає викреслювати на землі всілякі візерунки. Лихо було, якщо батьки поралися десь поруч і заставали її за цією роботою…» (зі спогадів Н. Калити).
Проте життя у селі залишалось суворим, вимогливим. Вона – опора батьків. А вони, знаючи про її захоплення, не підтримуючи ці її «дивацтва», навмисне перевантажували дівчину роботами на городі і в полі. Та до роботи в полі вона ставилася сумлінно хоча б тому, що дуже боялася, аби не казали на неї дармоїдка, ледащо. А про неї й так доволі пліткували в селі… Вічно заклопотана, переповнена тяжкими думками, обмовлювана людьми, осуджувана батьками, вона не дбала навіть про вбрання: ходила в довгій, аж до п’ят, рясній чорній спідниці, в такій же довгій чорній керсетці, в сорочці, вишитій червоним і чорним…»
«Скільки терпіння мала!.. на обмови й суди-пересуди не дуже реагувала:.. усвідомлювала, що все те ніщо в порівнянні з тим, до чого вона потай прагне… Оця фанатична віра в себе… додавала наснаги в боротьбі за себе», – пригадувала