Україна здавна славиться чуттєвими барвами народного мистецтва. Дівоче вбрання і козацька люлька, інкрустований топірець гуцула і різьблена спинка саней, бабусина розмальована скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайна віконна лиштва – будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала мистецьким утвором.
І водночас з’являвся народний живопис, народжувалася пісня, бриніла українська арфа – бандура. Пересічний українець, підсвідомо оточуючи себе красою, художньо прикрашав життя, наповнюючи глибинним, нестримним бажанням творити.
«До кінця її днів малярство, мистецтво так і залишилося для неї з епітетом: святе. Проста українська жінка усвідомила його як своє Високе Покликання… І на Вселенському небесному полотні її зоря пульсує квіткою. Можливо, гінкою мальвою, соромливим чорнобривцем, а може повновидою півонією, цнотливою ружею, синьооким барвінком, а чи пломінким майором. Але запевне тією, що має чіпке богданівське коріння – і саме такою, якою увічнив пензель її Генія»[3].
Розділ третій. Богданівка
Спекотний червень, прозоре небо тане над полями, маревіє далеч. І з-посеред марева, з-посеред розлитої повені хлібів виринає хутірець, ба навіть не хутірець – чимале село, окутане садками. В дивовижній гармонійності з цією розкішною природою, з блакиттю неба, воно, здається, пливе кудись, повите все туманом сонця, пилком колосистих хлібів, що саме розкрасувались…
– Оце ж вона і є Богданівка.
– Яка Богданівка?
– Рідне село тієї чарівниці… Катерини Білокур!
Село Богданівка, вирісши на прикордонні Київщини, Черкащини та Полтавщини, явило світові Катерину Білокур, і відтоді, за влучним висловом Олеся Гончара, стало її столицею.
Тут, на сільському закрутні, яке богданівці справіку нарекли «загребеллям», вросла у землю присадкувата хатина – обитель земної долі та мистецького Всесвіту геніальної художниці. Тут живе її світлий дух, ось уже десятиліттями сюди долинає вона з-за вічного пругу чи то самотньою журавкою з пісні, чи жар-птицею з казки, чи гінкою мальвою з її численних полотен.
Богданівка стоїть за сто п’ятдесят кілометрів на схід від Києва. Тут майбутня художниця побачила світ, самостійно оволоділа грамотою. Тут упродовж всього життя вчилася у книжок і природи «святому малярству». Її Божий дар – дитинний магічний позір – буде з нею від дитинства до її земного вінця, шістдесят один рік.
«Людина – це очі, а потім все те, що довкола очей», – так колись сказала сама Катерина Білокур і, може, навіть не збагнула того, що словами змалювала портрет геніальності.
Тут, у Богданівці, у благословенному