Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобі про неї листа, але не наважився відіслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоєю подругою і, далебі, була чимось на кшталт небесного світла у собі, але воно погасло в страшній повноті. Стоїш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовірно, її розтер на порох чоловік. Вона втомлена і мертва і цього не знає. Якщо я хочу уявити собі пекло, я думаю про неї та її чоловіка і повторюю, клацаючи зубами, речення: «тоді ми біжимо до лісу». Вибач, Мілено, дорога Мілено, вибач мені, але це так.
Одначе з нею я був лише 3/4 години, в її помешканні, а потім дорогою до німецького театру. Я був надзвичайно дружній, лепетливий на язик, занадто довірливий, а втім, трапилася нагода нарешті поговорити, зрештою, тільки про тебе, і ти довго ховаєш своє справжнє обличчя від мене. Що за кам’яний лоб у неї, і на ньому золотими літерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звісно, трималася вона приязно, і ми обговорювали все можливе, що стосувалося поїздки до Відня, втім, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приїде, можливо, їй.
Тоді увечері я був у Лорена, в редакції[59] його не виявилось, – я запізнився, – якусь хвилю я просидів із чоловіком, якого я знаю з минулого[60], на канапі, що її Райнер поставив-таки кілька місяців тому. Чоловік був з ним увесь останній вечір і дещо мені розповів.
Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.
Твій
Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови
на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.
Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)
Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але