маленький, можливо, суто формальний, недолік (притому я зовсім не стверджую, що листи без цього недоліку більш душевні, радше навіть навпаки), так чи інакше, йому чи то чого бракує, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливості, яка, до речі, йде нібито від чоловіка, адже саме так він учора говорив зі мною і сьогодні, з іншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовіру (z Kafky to vytáh
[52]) і хотів трохи побідкатися, він у всій щирості зі Сташиним листом і натяком на побачення, яке призначила мені Сташа на понеділок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воістину добрих людей? Ревнощі, це справді ревнощі, але я обіцяю тобі, Мілено, ніколи тебе ними не переймати, тільки собою, тільки собою. Хоча одне непорозуміння в цьому листі, як на мене, все ж таки присутнє, ти ж справді не хотіла від Сташі ні ради, ні розмови з твоїм чоловіком. Ти просто хотіла того, що нічим не заміниш, – її присутності. Так мені здалося. І грошове питання не має ані найменшого значення, це я сказав чоловікові ще вчора. Що ж, я поговорю зі Сташею у понеділок (крім того, Їловський сьогодні дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Піттерманн і Ференц Футуриста
[53] зустрілися за одним столом і нетерпляче чекали на початок конференції через виступ нового кабаре). Справді, якби дядько не чекав, я б розірвав цей лист і написав новий, надто тому, що в Сташиному листі, який освячує все, стоїть чорним по білому для мене – s Kafkou žit
[54]. Сподіваюся ще сьогодні отримати від тебе звістку. Між іншим, я – прямо таки капіталіст, який нічого не відає, що у нього є. Нині після обіду, коли я в бюро марно питав про вісті, мені принесли твій лист, який прийшов незабаром після мого від’їзду в Меран, читати було так дивно.
Твій
(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота Справа кепська, позавчора прийшли ті два нещасних листи, вчора тільки телеграма (заспокійлива, звичайно, але все ж, як на мене, і трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогодні ж – нічогісінько. А ті листи були для мене не надто втішні, з кожного погляду, і там говорилося, що ти відразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечері я послав тобі термінову телеграму з проханням терміново відповісти, і відповідь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було єдино правильно, будь спокійна, тут ти вдома, Й. з дружиною приїде до Відня, ймовірно, днів за вісім. Як переправити тобі гроші?» Відповіді я, отже, не отримав. «Їдь до Відня, – кажу я собі. – Але ж Мілена цього не хоче, рішуче не хоче. Ти був би рішенням, і вона тебе не хоче, вона в тривозі і сумнівах, тому їй потрібна Сташа». А втім, мені слід було б поїхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокійний, порівняно спокійний, хоча в останні роки навіть не сподівався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночі по чверть години. Ймовірно, це просто звикання до Праги і наслідок шаленого Меранського часу, перш ніж я упізнав тебе і заглянув у твої очі.
Яким темним став Відень, а чотири дні поспіль був же таким світлим. Що там готується для мене, поки я сиджу тут, відкладаю перо і закриваю обличчя рукою.
Ф.
Потім
