Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!

      Ф.

(Прага, 5 липня 1920 р.) 5) Здається, понеділок

      Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночі, я б давно написав тобі ще ввечері, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадів і відвідати якого мені досі заважали дівчина і тривога за неї. До 8.30 я був із дівчиною, о 9-й прийшов Макс, і до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собі, я думав, що в листах сказав йому, як мені здається, з граничною ясністю, що ти […тити – писання знову кілька разів переривається] – що саме ти і є та, про кого я говорю, – а він нічого не зрозумів і тільки тепер дізнався ім’я (я, до речі, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати і дружина). І ось знову, Мілено, одна з моєї брехень, друга: колись ти, злякана, цікавилася, чи лист Макса мав на увазі історію Райнера (я хотів написати «Макс», написав «Мілена», ім’я викреслив, не засуджуй мене, мені справді до сліз прикро) як попередження. Я навіть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втім, усупереч тобі, коли я тебе так лякаю

      на правих берегах першої сторінки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вірю, що якщо пощастить померти, то це має статися зі мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.

      бачиш, я відкинув [я мав встати, одна зі страшних мишей гризе деінде], свідомо брешучи, будь-які відносини. Тепер виявляється, що насправді не було жодних стосунків, але я не знав цього, і тому я збрехав.

      Про дівчину: сьогодні було краще, але дорогою ціною – я дозволив їй написати тобі. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нині послав тобі на поштамт до запитання («Дівчина пише тобі відповідай приязно і… – тут я взагалі-то хотів вставити «дуже», – гостро і не залишай мене»). В цілому сьогодні все пройшло спокійніше, я запанував над собою і розповідав про Меран мирно, настрій став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгі хвилини дівчина поруч зі мною на Карлсплац тремтіла всім тілом, – я тільки й міг сказати, що поруч із тобою все інше, навіть залишаючись саме по собі незмінним, зникає і зводиться нінащо.

      Вона поставила своє останнє запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу піти, але якщо ти мене відішлеш, то я піду. Ти мене відсилаєш?» (Якщо не брати до уваги зарозумілість, у тому, що я це розповідаю, є щось глибоко огидне, але розповідаю я це зі страху за тебе. Чого б я тільки не зробив зі страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я відповів: «Так». На це вона: «Але я не можу піти». І тут