Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламає комедію, і, коли отак спокійно сидиш там і слухаєш його, сам собі здаєшся хитрющим і мерзенним комедіантом. Особливо тому, що він не тільки дитина, але якщо брати до уваги доброту, інтерес, готовність допомогти – великий і дуже серйозний дорослий. Вибратися з цієї подвійності неможливо, і якби я не казав собі весь час: «Ще раз, ще тільки раз я хочу почути твоє ім’я», то давно пішов би. Він і про своє весілля (вівторок) розповідав точно так само.

      У неділю було гірше. Взагалі я збирався піти на цвинтар, і це правильно, та весь ранок пролежав у ліжку, а по обіді мені треба було навідати свекра і свекруху моєї сестри, у яких я ще не бував. А там уже і шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нічого. Що тепер? Переглянути театральну афішу, тому що Їловський поспіхом побіжно згадав, що в понеділок Сташа йде в оперу слухати Ваґнера. І ось я читаю, що спектакль починається о 6-й годині, а на 6-ту в нас призначена зустріч. Погано. Що тепер? Піти на Обстґассе, поглянути на будинок. Там тихо, ніхто не входить і не виходить, якийсь час чекаю біля входу, потім на протилежному боці, нічого, такі будинки набагато мудріші за людей, які на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вітрина «Dobre dilo». Зараз вже немає. Тоді, можливо, до Сташі, що зробити дуже легко, бо ж її тепер напевно немає вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’єржкою, тільки потім, щоб вимовити «Лібешіц» і «Їловський», для «Мілени», на жаль, можливості не виявилося. А зараз?

      Тепер найдурніше. Іду в кафе «Арко»[57], де не з’являвся вже багато років, шукаю кого-небудь, хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!

      Ф.

(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вівторок, дещо пізніше

      Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.

      Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.

      Ф.

      Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом,