Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

відпустку на цілих три місяці, а дали чотири дні, причому від вівторка до неділі лише уривками, та до того ж відрізали від кожного дня вечір і ранок. Хіба правда не за мною, що я не зовсім видужав? Хіба не за мною правда? Мілено! (Це тобі на вухо, на ліве, а ти лежиш на бідному ліжку, спиш глибоким сном доброго походження і повільно, ще нічого не усвідомлюючи, повертаєшся з правого боку на лівий – до моїх губ.)

      Як я доїхав? Спочатку все було дуже просто, на пероні не виявилося газет. Зайвий привід вибігти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кілька хвилин я відклав газету – і раптом зрозумів, що тебе вже немає зі мною, вірніше, ти була зі мною, я це відчував усім своїм єством, але тепер це твоє буття зі мною було зовсім іншим, ніж у минулі чотири дні, і я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44], що починався описом курорту Кройц у Ґрайні на Дунаї. Тоді я відклав газету, але, коли виглянув у вікно, повз якраз проїжджав потяг, і на вагоні був напис: «Ґрайн». Я відвів погляд і почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Národní Listy» від минулої неділі, там я побачив фейлетон Ружени Єсенської[45], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – і ось сиджу, а просто переді мною твоє обличчя, яким воно було при прощанні на пероні. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне світло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

      Ну що мені ще сказати? Горло відмовляє, руки не слухаються.

      Твій

      Завтра продовжу опис цієї дивної мандрівки.

(Прага, 4 липня 1920 р.) Неділя, трохи перегодом

      Послугач передасть тобі вкладений лист (будь ласка, порви його і лист Макса теж), на нього треба було відповісти негайно, я написав, що буду в неї о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собі: я одружений, повертаюся додому і натрапляю не на послугача, а на ліжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися від усіх – без будь-якого підземного ходу до Відня! Я це говорю собі, щоб усвідомити самому, яка легка і тяжка місія, що мені належить.

      Твій

      Я посилаю тобі її лист, ніби сподіваючись добитися, щоб ти була геть поруч зі мною, коли я снуватимуся вперед і назад перед її будинком.

(Прага, 4–5 липня 1920 р.) Неділя 11.30

      3) нумерую принаймні ці листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

      Результату жодного, хоча адже все ясно, і так само ясно мною було все сказано. Подробиці не переказуватиму – хіба тільки те, що вона не сказала ні про тебе, ні про мене жодного хоч скільки поганого слова. Через суцільну ясність я навіть не відчув жодного співчуття. Я міг лише сказати – і це цілковита істина, – що в наших з нею стосунках нічого не змінилось і навряд чи коли-небудь зміниться, ось тільки – ні, не можу більше, це огидно, це ремесло ката, не моє ремесло. Лише одне, Мілено: якщо вона важко захворіє (вона мов з хреста знята, відчай її незмірний, завтра після обіду я до неї знову піду) –