Я терпіти не міг «Бітлз». Вийти зі школи, втиснутися в переповнений автобус, годину їхати в тисняві, пересісти на тролейбус і їхати ще пів години, вийти й перетнути вкриті калюжами футбольні поля, щоб дістатися свого району, світу обідраних шиншил, ультракатолицьких дзюдоїстів, дівчат, що впали з шестиметрової висоти, залученого до собачих боїв напіввовка і слухати «She loves you, ye, ye, ye» – не пасувало.
Ні у чому в «Бітлз» – ні в їхніх солодкавих текстах, ні в їхній скрадливій музиці, ні в їхніх банальних фільмах – я не знаходив і натяку на свої реалії. Урок музики був для мене жахливим досвідом. Дюжини хлопців і дівчат виспівують нікчемну музичку, ніби це гімн їхнього покоління. У цій школі, де я ніколи не чув, аби хтось вимовив слово «бог», ганьбити «Бітлз» було святотатством.
Одна з численних п’ятірок за поведінку, яку мені вліпили, була через мою антибітлівську вихватку. Учителька спитала мене англійською, яка моя улюблена пісня у «Бітлз». Я відповів, що ніяка. «Тобі подобаються всі, як і мені?» – допитувалася вона з дурнуватою усмішкою. «Ні, міс Кармеліто, мені не подобається жодна з їхніх пісень». Вона знову подивилася на мене з тією ж дурнуватою усмішкою. «А можна дізнатись чому?» Я міг дати сто різних відповідей: «вони не в моєму стилі» чи «мені здається бридкою їхня музика», – але відповів те, що якось почув про «Бітлз» від Карлоса: «Це музика для цяця-смоктунців».
Серйозні порушення в школі тягли за собою «якнайсуворіше» покарання: примус лишатися в школі ще на три години після уроків. Його називали «detention»[13], і це було не що інше як сидіти зачиненим у класі, видряпуючи дві тисячі разів у зошити: «I have to behave well in school. I have to behave well in school…»[14] Але цим покарання не скінчалося. Воно тривало наступного дня на уроці фізкультури. Замість того щоб учити грати у футбол чи баскетбол, учитель фізкультури змушував тебе марширувати всі півтори години уроку. Праворуч, ліворуч, стій, звичайним кроком руш! У вчителя, недоумка на прізвище Тораль, я мав викликати жахливу антипатію, бо, навіть коли я відбув покарання, він зобов’язував мене з уроку в урок, протягом цілого року марширувати без передиху, не маючи змоги ані випити води чи сходити до туалету, ані перепочити (я стільки намарширувався в початковій школі, що мені мали б це зарахувати за військову службу).
Однокласники страшенно образилися на мою відповідь: «Музика для цяця-смоктунців». Дехто з них не знав навіть, що означає «смоктунець», але гнівна реакція міс Кармеліти змусила їх припустити, що то страшна образа.
Ми з Фуенсантою тайкома повторювали гру в «павучків» у класі ще дев’ять разів. Обоє насолоджувалися грою. Ми виходили, уривчасто дихаючи, не спроможні говорити, геть збуджені, не розуміючи по-справжньому, що ми робили, але готові повторювати це стільки разів, скільки матимемо можливість. Як сказав би Карлос, ми були просто парою розпалених дітлахів.
Ніхто б нас і не застукав, якби в той день не дощило.