Дикий. Гильермо Арриага

прямовисних скель, вони втікають, видряпуючись на гострі круті урвища заввишки в сотні метрів. Їх, моторних і кмітливих, важко вполювати. Кому прийшло в голову одомашнити їх, розводити в тісних клітках, годувати сухим кормом, різати, обдирати з них шкури, а потім перетворювати на жадані шуби, що продаватимуться в Нью-Йорку, Парижі й Лондоні? Не маючи вже змоги втекти гірськими розщелинами, шиншили, замкнені в клітках, стають здобиччю несподіваного ворога – лютих котів. Сім чи вісім гинули щотижня, розірвані на шматки, тоді як інші, нажахані, металися з кінця в кінець по клітці, безнадійно шукаючи андійський стрімчак, аби втекти.

      Кіт трохи виповз і притулився до лівої шини. Його хвіст виглядав з-під машини й вряди-годи хитався. Карлос кілька хвилин тримав його на мушці, сподіваючись на прицільний постріл, та кіт через якусь хвилю перестав ворушити хвостом і ми побачили, як він простяг лапи за шиною.

      – Опрягся, – сказав Карлос.

      Він опустив рушницю й пішов сховати її в конуру.

      – Ну, а тепер таки вечеряти, – сказав він мені й попрямував до витких сходів, що спускалися у двір нашого будинку.

      Зáмки

      Батьки повернулися з Європи, коли Карлос був уже тільки купою гнилого м’яса й газів, похований у багнюці на глибині двох метрів. Дощ не припинявся кілька днів. Вода просочувалася до труни брата. Мій намоклий брат-труп, мій брат-труп і його останні ковтки, мій брат-труп, похований поряд з моїм другим братом-трупом. Родина мерців. Мої втоплені брати, що й тепер захлинаються від цього нескінченного дощу. Вода поверх води поверх води. Гази, гниття й вода. У яку ж мить брат, з яким ти снідаєш, балакаєш, граєшся, ходиш разом, розказуєш свої секрети, який тобі щось радить, ти йому радиш, якого любиш, милуєш, перетворюється на вирування смердючих газів на незносну відсутність на непоправну смерть на незгладиму провину на умисне вбивство на нестримну лють на жадану помсту на жахіття на удар у живіт на бажання блювати на небувалий і разючий запах?

      Батьки дізналися про смерть мого брата за шість днів по тому. Була домовленість, що вони телефонуватимуть раз на тиждень, щоб дізнатися, чи у нас все добре. Дзвінки через океан були дорогі й тому короткі. Вони не залишали телефонних номерів готелів, де зупинялися, і ми не могли зв’язатися з ними. Куди телефонувати й повідати, що їхній старший син потонув, що бабуся плаче без упину, що я частково став співучасником убивства брата і що рано чи пізно постараюся стати убивцею його вбивць?

      Маршрут одного з днів, проведених у Європі (прочитаний у подорожньому щоденнику моєї матері):

      • Батьки прокинулися о 8:15.

      • Пішли поснідати в кафе готелю о 8:45.

      • Поснідали круасанами з мармеладом і кавою. Сніданок включений у вартість готелю.

      • О 9:18 приєдналися до групи з вісімнадцяти осіб туру «Європа для вас» і сіли в туристичний автобус на екскурсію замками Луари.

      • Проїхали французькими полями. Батько зауважив, що Франція здається йому найпрекраснішою країною у світі.

      • Об 11:23 автобус під’їхав