– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
– Ну, що ж там цікаве?
– А тобі дуже хочеться знать?
– Як… як оце зараз поцілувать тебе!
– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!
– Та говори!
– Ну, слухай, – повертаючись до нього і нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.
– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!
– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.
– У четвер і рушники подам.
– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
– Правда, цікаве? – сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.
Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться – дивиться на красу його, на чорнії брови, в карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло у неї в грудях з самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…
– А ти не виходь заміж, – тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою.
Мотря одвела свій погляд, зітхнула й, хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
– Що ти казав?
– Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
– Не виходить зовсім? – сумно усміхнулась вона. – Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж це добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
– Та так… – нахилився знов Ілько, – якось… Чорт його зна… думаю про це… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
– Та й мені: ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно…
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
– А за мене пішла б? – ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.
– За тебе? – наче сподіваючись цього питання й дивлячись