Але торг провадиться повагом, де-не-де зі смішком, з тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами й невеличким ряботинням по худому лиці, підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуз, промовляє:
– Драстуйте! Боже поможи!
– Спасибі! – озиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
– А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
– Три красні.
– …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…
– А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:
– Двадцять сім дають.
– Та, мабуть, невеличких?
– Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
– Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?
– Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
– Та й беріть!
– Та й візьму!
– Та й держіть!
– Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
– А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
– Держу.
– А поснідали добре?
– До обіду не далеко.
– Ну, то… зверху додам два.
– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
– Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши,