– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
– Я. На!..
Андрій простягнув руку крізь ґрати і взяв невеличкий клуночок.
– Там десяток пиріжків і курка, – додала Мотря.
– Добре… Чого вчора не прийшла?
– Ти сердишся?
– Я питаю, чого вчора не прийшла, – сухо прошепотів Андрій.
– Не можна було.
– Не бреши!
– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я оце побігла б до тебе.
– Де ж батько був?
– На «роботі».
– Де?
– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
– Знаю. Багато?
– Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу вніс лантух.
– А! Он що? Хм… – злісно всміхнувся Андрій. – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій. – Похвались же!
Мотря мовчала.
– Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.
– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій. – Обдурила, обіщалась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, – уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!..
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистів, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.
– Ні.
– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в вічі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
– Не бачила Никодима?
– Бачила.
– Що, не говорив нічого?
– Про тебе?
– Ну, да.
– Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
– А так, паршивому, і треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.
– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе це було?
– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
– От нехай не задається і знає, кого зачіпає!
– Як же це вийшло?
– Так він каже, що й не лаяв?
– І не думав, каже.
– Гм… Іш, мурло прокляте!
– А лаяв?
– Та того мало, а ще хотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала.